Коло смерті - Кріс Тведт

Рюне Сейм провідав мене аж за шість днів. Коли він з'явився, я розлютився не на жарт.

— Де тебе носить? — рявкнув я, але він тільки здивовано глянув на мене, ніби не розуміючи, про що це я.

— Тобто?

— Я цілу вічність чекав на тебе. Ти ж єдиний, хто має право мене відвідувати…

— Не минуло ще й тижня, як ми бачилися, Мікаелю. Це ж зовсім недовго. Я вів справу в апеляційному суді минулого тижня, потім були вихідні. У вихідні, наскільки це можливо, я намагаюся відпочивати. Ти ж знаєш, як воно є…

Та я вже не знав… Минуло трохи більше тижня з дня мого арешту, однак його слова вже видавалися мені чужими. Захист в апеляційному суді. Вихідні. То був інший світ.

— Так, звичайно, — озвався я, потупивши погляд. — Вибач. Я просто став… час тягнеться тут дуже поволі.

Рюне прискіпливо глянув на мене.

— Як ти почуваєшся, Мікаелю?

— Нормально.

— Я б не сказав… Схуд, маєш втомлений вигляд. Ти розмовляв з тюремним лікарем?

— У цьому немає потреби. Я чудово даю собі раду, Рюне. Як просувається моя справа? Є якісь зрушення?

Рюне похитав головою.

— Незначні, Мікаелю. Тобі ж знайома слідча кухня. Спершу закипає справжнє пекло, усі квапляться, женуть, усе робиться нараз, а потім, коли підозрюваний надійно запроторений за ґрати, ніби надувна кулька здувається — усе застопорюється.

— Це я знаю, — кивнув я. — То так нічого й не відбувається?

— Щось таки відбулося, — Рюне знічено кахикнув. — Мортен Олешер додав ще деякі подробиці до свого зізнання: описав одяг, у якому ти був на пробіжці того вечора, коли він, начеб, одержав від тебе замовлення. Білі кросівки. Блакитні спортивні плани. Червона футболка з білим логотипом на грудях, щоправда, він не пригадує самого логотипу…

Рюне вичікувально дивився на мене. Я судомно ковтнув слину.

— Це правда. Я завжди бігаю у цьому одязі.

— Гаразд. І ще одне. Він стверджує, ніби мав з тобою коротку телефонну розмову того дня, коли напав на Ґерд Ґарсгол. Ти, мовляв, давав йому останні настанови…

— Що за дурниці? Ясно, як білий день, я ніколи…

Щось у погляді Рюне змусило мене замовкнути на півслові.

— Поліція одержала роздруківку дзвінків з твого мобільного телефону. Ти таки мав розмову з Мортеном приблизно в той час, який він назвав.

— Що? Але… це неможливо!

Рюне простягнув мені роздруківку, тицьнув пальцем, де шукати.

— Ось поглянь. Вхідний дзвінок з номера, зареєстрованого на Мортена Олешера.

Я втупився в аркуш, але літери й цифри танцювали перед очима.

— Не розумію… — ледь видушив я з себе.

Якось, ще замолоду, я з одною подругою влаштував нічне купання. Невагомий і щасливий, піднявши руки, я дозволив тілу зануритися. Крізь товщу води бачив, як біло мерехтіло її тіло. Я поринув у воду лише на півметра, але відчув, як підводна течія засмоктує мене; ніби невидимий велетень м'яко вхопив за ноги й потягнув у темну глибінь. Я виборсався на поверхню, та ще й досі пам'ятаю відчуття паніки й безпорадності, які охопили мене тоді. Тепер я відчував те саме.

— Картина вимальовується кепська, Мікаелю. Тобі, можливо, варто подумати… бо ж з якоїсь причини ти телефонував. Отож треба, мабуть, тобі подумати, чи не подати чистосердечне зізнання заради пом'якшеного вироку…

Я витріщився на Сейма, немов на душевнохворого, і він збентежився від мого погляду.

— Сам знаєш, я мав тобі сказати… Як професійний захисник, я повинен дати слушну, на мою думку, пораду. Це не означає, ніби вважаю тебе винним. Та що я виправдовуюся, ти ж сам не раз бував у подібних ситуаціях…

Рюне Сейм мав рацію, але мені забракло сил пояснити йому, що для мене це мала втіха. Я сидів тепер по інший бік столу, нестямно боявся і потребував хоч якоїсь підпори. Його слова наче ляснули мене по обличчю.

— Я цього не робив, — тільки й мовив я.

— Гаразд, більше до цього не повертатимемося, — погодився Рюне.

Ми ще трохи поговорили про справу. Потім Рюне переповів мені новини й плітки з нашого правничого середовища. Я стримано усміхався там, де годилося, майже не слухаючи колеги. Мортен Олешер зумів достовірно описати мій одяг того святіванського вечора, хоч ми й не зустрічалися. І він телефонував мені в день нападу на Ґерд Ґарсгол. Я був ледь спроможний міркувати тверезо, але розумів одне: моя ситуація з розряду поганих перейшла в розряд катастрофічних.

Я підвівся, Рюне змовк на половині речення.

— Вибач, я щось недобре почуваюся… Гадаю, мені треба трохи полежати, — мовив я.