Коло смерті - Кріс Тведт
Я вертівся на матраці, скинув з себе вовняного коца, якого мені видав наглядач, та мені не полегшало. Камера здалася тіснішою, ніж досі. Здавалося, ніби бетонні стіни брудно-жовтого кольору непомітно зсунулися докупи. Я почав відчувати вагу всієї поліційної будівлі над собою, усіх поверхів — немилосердну багатотонну вагу сталі й бетону.
Заплющив очі — даремні намагання. Піт цебенів струмками. Я заткав рота пальцями, не то гриз їх, не то смоктав. Пітьма росла, ширилася, заповнювала по вінця моє нутро. Я чув власні звуки. Короткі схлипи.
А тоді, не знаючи, за що вхопитися, не маючи іншого порятунку, прикипів поглядом до базгранини на стіні, ледве видимої у сутіні.
X… П…. І ерегований пеніс.
Щось було в тому надійне й добре знайоме, майже буденне. Схожу писанину я бачив сотнями на стінах убиралень, на зашмарованих кам'яних мурах, та вперше вони стали для мене не порожнім звуком. Ніби промовляли: «Я тут. Я живий. Я чоловік. Я хочу кохатися, хочу жити».
Я теж цього хотів. Усю довжелезну ніч я не зводив очей з нашкрябаних слів й убогого малюнка, аж доки якась ледь вловима зміна ритму тюремного пульсу підказала мені, що ніч нарешті скінчилася.
Розділ 6— Ви ж знаєте процедуру, пане Бренне, — мовив огрядний слідчий. Забираючи мене з камери й ведучи на допит, він відрекомендувався, але я відразу забув його ім'я. — Та все ж, задля порядку, хочу нагадати, що ви не зобов'язані давати будь-які пояснення поліції, натомість, якщо забажаєте, маєте право на адвоката.
Я йорзнувся на стільці, підняв руку почухати голову й раптом відчув власний запах. Кислий запах немитого тіла. Провів долонею по підборіддю і намацав колючий заріст. Язик наче болотом обліплений. Сухі, потріскані уста. Інший слідчий голосно зареготав. Я обернувся, здивовано глипнув на нього.
— Отже, це ви мали всі шанси стати найкращим адвокатом у місті? — хмикнув він. — То, мабуть, немає сенсу приводити вам вашого ж колегу?
Мені смішно не було.
— Ви готові давати пояснення, пане Бренне? — знову озвався огрядний.
Я здвигнув плечима.
— Так. Чом би й ні. Може, нам пощастить раз і назавжди з'ясувати це непорозуміння.
— Побачимо, — усміхнувся товстун, однак усмішка не сягнула його очей. — Почнімо трохи здалеку.
Так воно завжди. Поліцейський допит ніколи не відштовхується від головного, не починається з суті справи. А зовсім з іншого місця, з певних, надійних фактів, які важко піддати сумніву. Як ваше ім'я, де ви мешкаєте і таке подібне. У такий спосіб відбувається розподіл ролей і задається темп. Поліцейський запитує, підозрюваний відповідає. Постає певна комунікативна ситуація, а бесіда, як і будь-яке міжлюдське спілкування, має свою динаміку й підлягає власним законам. У процесі розмови брехня, недомовки, не надто правдиві свідчення можуть виявитися ледь помітними відхиленнями від нормальної поведінки, порушеннями природного ритму розмови. Досвідчений слідчий зуміє вловити в ваганні, зміні темпу розповіді, у перепаді емоційних температур підозрюваного найменші ознаки того, що йому таки вдалося заторкнути вразливу струну.
Усі ці тонкощі я знав, не раз вдавався до них під час допиту свідків у суді, а тепер — нікуди не дітися — сам мав через це пройти. Я підтвердив, що звуся Мікаель Бренне, мені сорок п'ять років, адвокат з фаху.
— Адреса проживання, — вів далі слідчий. — Ви мешкаєте сам?
— Так.
— Одружений чи живете в громадянському шлюбі?
Я був одружений, але це було так давно й залишило по собі такі прикрі спогади, що я про той шлюб майже забув. Мав донедавна й співмешканку, Карі. Ось її я не забув. Анітрохи не забув.
— Я живу сам.
— Гм, — слідчий клацав на клавіатурі. — Раніше суджений?
— Що?!
— Чи були ви раніше засуджений за якийсь злочин, пане Бренне?
Кілька років тому я вбив чоловіка, клієнта, який погрожував мені й шантажував, але про це ніхто не знав.
— Ні. Під судом ніколи не був.
Так текла собі бесіда, нейтральні запитання, нейтральна інформація. Я навіть відчув, як почав розпружуватися. Огрядний слідчий відхилився на спинку стільця.
— Переходимо до справи, пане Бренне. Напад на Ґерд Ґарсгол.
— Про який я нічого не знаю, — докінчив я фразу.
— Хтозна, можливо, й не знаєте, — усміхнувся слідчий. — Це нам треба спробувати з'ясувати. Може, почнемо з ваших стосунків з Гансом Міккельсеном, він же Грек?
— А що з тими стосунками?
— Ви
