Злий - Леопольд Тірманд

мав такий самий вигляд, як і вчора ввечері, коли Меринос його залишав. «Все одно, — рішуче подумав він, — так чи інакше, це треба зробити. Хвилина слабодухості може коштувати надто багато». Він вийшов з кабінету, пройшов по коридору, звернув убік, відчинив двері з неструганих дощок у кінці коридора і спустився по вузьких, рипучих поламаних дерев'яних сходах униз. Нарешті добрався він до щільно оббитої дерев'яними щитами комірчини, прибудованої з зовнішнього боку кам'яниці. Зупинився, сягнув до задньої кишені штанів і вийняв великий револьвер, що синясто блиснув чорним дулом. Меринос упевненим рухом відчинив старанно замасковані в стіні прибудови дверцята. Потік денного світла пробивався до похмурого тісного приміщення. Меринос зблід. Очі його зловісно розбіглися: комірчина була порожня. На стіні, що виходила на вулицю, яснів великий отвір.

— Невже втік по ринвах? — прошепотів він нарешті зблідлими губами. — Оце так козак! Як він просадив таку дірку? — Меринос не міг відірвати погляду від дивної дірки в стіні. За хвилину, однак, опам'ятався, сховав револьвер, побіг назад нагору і вскочив до кабінету. Ще раз усе окинув допитливим, пильним поглядом. Саме з коридора, з ванної кімнати залунав страшний, приглушений замкненими дверима крик:

— Відчиніть! Відчиніть! — волала Анеля.

Меринос скочив був до ванної кімнати, проте затримався напівдорозі; наче вражений блискавичною думкою, він підбіг до письмового стола й висунув шухляду. Револьвер Йонаша Дробняка зник. Філіп Меринос вискочив у коридор, але знову повернувся, спустив перемикач на телезнному апараті і вибіг знову.

— Відчини! Філіпе! Відчини, голово! — благала Анеля божевільним голосом. — Владеку! Падлюко, відчини! Я нічого не скажу… Не скажу, що драпаєш, що летиш літаку у Щецін! Владеку, вір мені… Я кохаю тебе! Я теж чкурну! Я теж хочу врятуватись! Не дай мені загинути…

Філіп Меринос криво посміхнувся, витер долонею лоба вийшов з приміщення кооперативу «Торбинка» без жодного слова, старанно замкнувши за собою на ключ двері, що вели на сходи.

— Sicher1 є sicher… — півголосом прошепотів він, потім ілюнув на поріг. Цим закривав за собою вславлений розділ свого життя і забобонно просив у темних сил, що опікувалися ним, дальшої ласки.

Меринос швидко збіг по сходах, вискочив з брами і сів у «Вандерер». Його охопило дивне відчуття, ніби він потрапив у пастку, хоча в цю хвилину й не було жодного приводу для паніки. «Де тепер та воша в котелку? — гарячково снувало в його мозку, — коли б він потрапив мені до рук!» Меринос люто заскреготів зубами і несамовито сиснув свої волосаті м'ясисті руки на кермі. Завів мотор, проїхав кілька десятків метрів Пружною в бік Маршалковської і звернув праворуч, у зовсім зруйновану вулицю Зєльну. Автомашина загойдалася на вибоїнах нещодавно прибраних руїн і зупинилась біля підніжжя згорілої башти Цедегрену — колишньої центральної телефонної станції. Меринос вийшов з машини, взяв чорний чемодан з дорогої шкіри і рушив манівцями через румовища та будівельні майданчики. За хвилину із тильної сторони зайшов на подвір'я складів, розташованих на вулиці Багно. Тут було повно старого металолому, по кутках валялися якісь поржавілі уламки залізних ліжок; серед мотків непотрібного, запліснявілого кабеля у мертвій тиші смітника долежували свій вік на уламках крил рештки старих кузовів автомашин. Курний вихор кружляв серед цього звалища, огортаючи все навколо хмарами іржавого пилу. Меринос озирнувся на всі боки, ховаючи обличчя від куряви, що запорошувала очі; якби не вітер, тут було б зовсім мертво і тихо. Нарешті він підійшов до будки із старих темних дощок, зняв висячий замок і зник за брудними дверима з написом: «Кооператив «Торбинка». Склади».

В червоно-бронзовому від іржі кузові прастарого «Форда», що, мов купа старого брухту, валявся без коліс, навпроти входу до складів, хтось тихо хихикав. Чиїсь чорні бистрі очі з почервонілими від безсоння повіками переможно сяйнули, і чийсь гугнявий голос з великим задоволенням прошепотів:

— Мусив прийти! Не міг не прийти!

Філіп Меринос спустився вниз, пройшов першим підвальним приміщенням і поштовхом повернув стіну. Кинув чемодан на ліжко, вийняв з нього два літри горілки, штурхнув ногою двері перегородки.

— Кудлатий! — крикнув він. — Ось тобі подарунок, покидьку.

У кутку, в смердючому барлозі, зашурхотів солом'яний сінник. Меринос кинув горілку в цей барліг, звідки почулося хрипке радісне белькотіння, і зачинив за собою двері перегородки на засув, а потім почав поратись біля підвального муру, обіч ліжка. За кілька хвилин вискочив якийсь кілочок, випала цеглина, і Меринос відкрив у мурі схованку. Відчинив чемодан, що лежав на ліжку, і почав цілими пригорщами вкидати в нього стовпчики золотих монет, пачки зеленавих доларів, мішечки з золотими коронками, ювелірні вироби. Потім замкнув чемодан, засунув його під ліжко, вийшов крізь щілину у відхиленій стіні, яку відразу ж старанно закрив, піднявся нагору, замкнув замок на дверях старої будки, ще раз озирнувся навколо й побіг до малого «Вандерера». Завів мотор, але не рушив з місця. «Де зараз ота чорна блощиця, отой Дробняк?» гарячково розмірковував він. Невеличка темна постать у котелку ставала для Мериноса привидом, він відчував її біля себе, мов гнилий, неприємний запах. Нарешті, Меринос таки виїхав на вулицю.

З кузова старого «Форда» вилізла невеличка темна постать в котелку; Йонаш Дробняк широко потягнувся, розправляючи кістки.

— А-а-а-у-у! — голосно позіхнув він. Зирнув на годинник: була за п'ять дванадцята. «Майже десять годин просидів я в цій коробці», подумав він, глянувши на іржавілий «Форд» з гіркою огидою. Протер кулаками запорошені очі. «Чемодан залишив унизу, — пригадав ві!н, — чудовий, видно, авіаційний».

Глибоко зітхнувши, йонаш Дробняк підійшов до дверей, на яких висів замок, вийняв з кишені пучок стальних дротів, глянув навколо і задоволено посміхнувся. Він радів з отієї куряви, що створювала круг нього брудну заслону. Замок відімкнувся відразу.

В лікарні, як завжди в неділю, було повно відвідувачів.

— Щиро перепрошаю, — промовила гарна, вишукано одягнена пані, затримуючи низьку, присадкувату, повновиду медсестру, — ви пізнаєте мене?

— Пізнаю, — посміхнулась сестра Леокадія, — пані відвідувала доктора Гальського.

— Так, — з удаваним посміхом відповіла Олімпія, — я хотіла довідатись про нього. Що з ним трапилось?

— Нічого, — чемно повідомила сестра Леокадія, — учора він телефонував до нас, Каже, в нього була якась пильна справа, котру треба було негайно владнати. Тому він і