Картковий будинок - Майкл Доббс
Розділ восьмий
Правда — вона як добре вино. Часто знаходиш її захованою в найтемнішому закуті погребу. На неї краще натрапляти випадково. А ще добряче протерти перед тим, як виносити на світло й починати вживати.
Пошарпаний «БМВ» стояв біля будинку на Кембридж-стріт, Пімліко, уже з чверть години. Вільні сидіння були безладно завалені розкиданими газетами й обгортками від цукерок «Granary», які могла лишити тільки справді ділова незаміжня жінка, а посеред усього цього сиділа Меті Сторін, покусуючи губу. Оголошення про перестановки, що надійшло того дня, викликало гарячкові суперечки, чи справді прем’єр-міністр такий видатний і сміливий, чи ж у нього просто здали нерви. Їй потрібні були погляди людей, які допомагали сформувати рішення. Вільямс був, як завжди, переконливим і все підтримував, та Уркгартів телефон усе дзвонив і дзвонив, без жодної відповіді.
Не зовсім розуміючи навіщо, після закінчення зміни у «Кроніклі» Меті вирішила проїхати повз лондонський будинок Уркгарта, що містився всього за десять хвилин від палати громад, в одній з елегантних бічних вулиць, які прикрашали найкращі частини Пімліко. Меті очікувала, що будинок буде темний і порожній, та натомість побачила увімкнене світло й ознаки руху. Вона ще раз набрала номер, та відповіді так і не було.
Світ Вестмінстеру — це клуб багатьох неписаних правил, який ревно охороняється політиками і пресою, особливо пресою, так званим кореспондентським лобі, яке тихенько й обережно регулює медійну діяльність у Вестмінстерському палаці. Це дозволяє, до прикладу, проводити брифінги й інтерв’ю з чітким усвідомленням, що джерело ніколи не буде ідентифіковане, ніяких натяків, усе в тіні. Завдяки цьому політики стають неймовірно розкуті й відкривають таємниці; у свою чергу, кореспонденти з лобі здатні вкладатися в дедлайни й вигадувати найгучніші заголовки. Кругова порука є паспортом кореспондента з лобі; без неї він — або вона — постане перед замкненими дверима й міцно зціпленими вустами. Розкривати джерела — це страшний гріх, це як грюкати у двері помешкання міністра, може, трішки нижче в списку неприйнятної поведінки, яка здатна обірвати будь-які корисні контакти. Політичні оглядачі не переслідують свою здобич аж додому, це погана репутація, чорна мітка й ганьба.
Меті ще раз вкусила себе за внутрішній бік щоки. Вона нервувала. Вона порушила правила не те щоб трошки, але ж чому той клятий дядько не бере слухавку? Що ж він в бога задумав?
Хрипкий голос з північним акцентом зашепотів їй у вухо, голос, якого їй так часто бракувало, відколи вона полишила «Йоркшир пост» і старого мудрого редактора, який дав Меті першу повноцінну роботу. Що він казав? «Правила, дівчинко моя, є нічим як зручною ковдрою для стариганів, якою вони можуть прикритися від холоду. Вони існують, щоб наставляти мудрих і каструвати дурнів. Навіть не думай прийти до мого кабінету й заявити, що втратила гарну історію через чиїсь кляті правила».
— Добре, добре, клятий ти мерзотнику, ану відчепися,— проказала Меті вголос.
Вона поглянула в дзеркало, щоб перевірити зачіску, пройшлася по ній рукою, щоб повернути їй життя, відчинила дверцята машини, ступила на тротуар, і їй відразу ж захотілося опинитися деінде. За двадцять секунд будинок відгукнувся на звук орнаментованого дверного кільця.
Уркгарт відчинив двері. Він був сам, у повсякденному одязі, не очікував відвідувачів. Дружина поїхала за місто, а покоївка не працювала у вихідні. Його погляд, зупинившись на Меті, сповнився нетерплячості; у темряві вулиці Уркгарт не відразу впізнав, хто це.
— Містере Уркгарт, я весь день намагаюся зв’язатися з вами. Сподіваюся, я не спричиню незручностей.
— Десята тридцять вечора? Незручності? — нетерплячка переросла у роздратування.
— Перепрошую, але мені потрібна допомога. Ніяких змін у Кабінеті, бодай найменших. Це незвично. Я намагаюся збагнути, чим це викликано.
— Чим це викликано? — в голосі Уркгарта ще більше означився сарказм.— Мені прикро, та я не маю чого вам сказати.
Вже почавши зачиняти двері, він побачив, як його незвана гостя зробила впертий крок уперед. Невже це дурне дівчисько поставить ногу в двері, ото була б комедія. Натомість Меті заговорила спокійно і тихо.
— Містере Уркгарт. Це велика стаття. Але я думаю, ви б не хотіли, щоб я її випустила.
Уркгарт спинився заінтригований. До чого в біса вона хилить? Меті помітила сумнів і закинула ще трохи наживки.
— Там говориться: «Вчора ввечері з’явилися ознаки глибокого розколу в Кабінеті через відмову від перестановок. Головний організатор, який, як вважали, плекає надії обійняти нову посаду, відмовився захищати рішення прем’єр-міністра». Як вам таке?
Лише зараз, коли його очі призвичаїлися до сутінок поза ґанком, Уркгарт впізнав нову кореспондентку «Кронікла». Він лише віддалено знав її, але вдосталь бачив і читав її матеріалів, щоб розуміти, що вона не дурна. Ще більше його вразило те, що вона зараз стояла у нього на ґанку й намагалася залякати.
— Ви ж це все не серйозно,— повільно проказав Уркгарт.
Меті розпливлася в широкій усмішці.
— Звісно ж, що ні. Але що ще лишається дівчині? Ви ж не берете слухавку й не хочете спілкуватися віч-на-віч.
Її відвертість роззброїла його. І, поки вона стояла за межею світла від лампи над дверима й відблиски мерехтіли у її короткому білявому волоссі, він мав визнати, що до цього у лобі він бачив і менш привабливі персонажі.
— Мені справді потрібна ваша допомога, містере Уркгарт. Я шукаю щось суттєве, у що можна вгризтися, інакше в мене не буде нічого, окрім порожніх балачок. А це все, що ви мені поки лишаєте. Допоможіть, будь ласка.
Уркгарт шморгнув, поглянув на неї.
— Мені б слід було до дідька розлютитися. Подзвонити вашому редактору й вимагати вибачень за таке кричуще домагання.
— Але ж ви цього не зробите. Правда ж?
Вона свідомо кокетувала. Їхні попередні зустрічі були мимолітні, й вона згадала погляд, який він кинув на неї одного дня, коли вони перетнулися в центральному лобі,— стриманий чоловічий погляд у вічі, який пронизав її наскрізь і навіть на мить не змінив свого напрямку.
— Може, зрештою, вам краще увійти, міс Сторін, так?
— Будь ласка, називайте мене Меті.
— Вітальня нагорі,— сказав
