Картковий будинок - Майкл Доббс

Він розвернувся до ксерокса, дістав з кишені листа, зробив копію, після чого взяв квитанцію з кишені Чарлі й скопіював ще й її. Потім залишив п’яну подобу свого нового друга відсиплятися.

Розділ сьомий

Часом не друзяка Клаузевіц [18] якось сказав, що війна — це продовження політики іншими методами? Звісно ж, він помилявся, до смішного помилявся. Політика? Війна? Як повсякчас нагадує мені моя люба дружина Мортіма, жодної відмінності.

Неділя, 13 червня

Службовий автомобіль Уркгарта звернув з Вайтголу на Даунінг-стріт, щоб зустріти холодний салют від поліцейського і сотню спалахів фотокамер. Була неділя, близько четвертої години. Уркгарт полишив Мортіму вдома, на Пімліко, з вісьмома гостями, що досить незвично для неділі, але була саме річниця смерті його батька, і він мав звичку заповнювати її розвагами. Чоловіки і жменька жінок з преси зібралися за загорожами в кінці вулиці, подалі від найвідоміших вхідних дверей світу, які, коли машина спинилася, вже були відчинені — ніби політична чорна діра, як часто думав Уркгарт, у якій зникають нові прем’єр-міністри, і лише зрідка, якщо взагалі бодай колись, їм вдається вийти назовні без супроводу протекційної орди державних службовців, та й то лише після того, як з них висмокчуть усе життя.

Уркгарт потурбувався сісти на заднє сидіння з лівого боку, щоб, коли він вийде перед Десятим Номером[19], дати телекамерам і пресі можливість бачити його безперешкодно. Він витягнувся на повний зріст назустріч хору питань, що їх викрикували з юрми преси, даючи йому привід підійти до людей на кілька слів. Він помітив Менні Ґудчайлда, легендарну фігуру з Асоціації преси, у ношеному фетровому капелюсі, міцно натягнутому на голову: Менні був зручно затиснутий між операторськими командами ITN та ВВС.

— Менні, виграли гроші на результаті? — поцікавився він.

— Містере Уркгарт, ви ж знаєте, що мій редактор не ставитиме свої гроші на те, що пропоную я.

— Разом з тим,— Уркгарт звів брову.

Губи старого журналіста вигнулися, ніби дві гусені.

— Іншими словами, місіс Ґудчайлд вже забронювала відпустку на Майорці, і завдяки містеру Колінґриджу я їду з нею.

Уркгарт театрально зітхнув.

— Нема лиха без добра.

— Щодо лиха без добра, містере Уркгарт,— колеги Менні підступили ближче, коли той зробив крок вперед,— ви тут, щоб проконсультувати прем’єр-міністра щодо перестановок? За таким невтішним результатом очікується добряча чистка? І чи не означає це нову роботу для вас?

— Ну, я тут, щоб обговорити кілька питань, і гадаю, що одним з них буде перестановка,— відповів Уркгарт з удаваною скромністю.— А ще пам’ятайте, що ми перемогли. Не будьте таким песимістом, Менні.

— Ходять чутки, що ви очікуєте на нову високу посаду.

Уркгарт усміхнувся.

— Не можу коментувати чутки, Менні, тим паче, вам відомо, що це вирішує тільки прем’єр. Я тут, щоб просто надати йому моральну підтримку.

— Ви з лордом Вільямсом консультуватимете прем’єра разом, атож?

Знадобилися зусилля, щоб втримати посмішку.

— А лорд Вільямс уже прибув?

— Більш ніж годину тому. Ми хотіли б дізнатися, чи слід очікувати ще когось.

Уркгарту знадобилася кожна унція досвіду, зібраного за роки в політиці, щоб не виказати свого подиву.

— Отже, мені час іти,— оголосив він.— Не можна змушувати їх чекати.

Він приязно кивнув, розвернувся на каблуках і рушив через дорогу, хоронячи свій план помахати камерам з ґанку Десятого Номеру, щоб це не видалося зарозумілим.

З протилежного боку вестибюлю, вимощеного чорно-білими кахлями, встелений килимом коридор вів до кабінету. Молодий політичний секретар прем’єр-міністра чекав у кінці. Наблизившись, Уркгарт відчув, що молодик почувається ніяково.

— Прем’єр-міністр чекає на вас, головний організаторе.

— Так, саме тому я й тут.

Секретар відступив.

— Він у кабінеті нагорі. Я скажу йому, що ви приїхали.

Обов’язок виконано, і не чекаючи інших натяків на сарказм, він понісся сходами нагору.

Він повернувся за дванадцять хвилин, які минули для Уркгарта в хрусканні пальців, постукуванні по годиннику й нервовому розгляданні портретів попередніх прем’єр-міністрів, які оздоблювали відомий сходовий марш. Уркгарт ніяк не міг позбутися відчуття, якими нездалими були багато з тих, хто займав кабінет ще нещодавно. Жодного натхнення, геть не те, що треба для служби. Натомість такі люди, як Ллойд Джордж і Черчилль, були чудовими лідерами від природи, та чи дозволили б їм досягти висот у наші дні? Один був невибагливим і продав найвище панство; в житті іншого було забагато випивки, боргів і запальності; обидва були гігантами, та жоден з них не пройшов би через сучасні ЗМІ. Натомість світ полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил замість створювати власні, на таких людей... Ех, таких, як Генрі Колінґридж.

Його роздуми урвало повернення політичного секретаря.

— Перепрошую, що змусив вас чекати, головний організаторе. Він готовий прийняти вас.

Кімната, яку Колінґридж використовував як кабінет, була на другому поверсі й виходила вікнами на сад на Даунінг-стріт і Сейнт-Джеймс-парк. Скромна кімната, як і багато чого у цьому безладі простору, який вважався другою найважливішою адресою в країні. Увійшовши, Уркгарт побачив, що, незважаючи на спроби прибрати на великому столі, за попередню годину з чимось там багато перекладали папери і шкрябали нотатки. З кошика стирчала порожня пляшка з-під кларету[20], а на підвіконні зачаївся зів’ялий лист салату. Голова партії сидів поруч із прем’єр-міністром, його записки розкинулися на стільниці, обтягнутій зеленою шкірою. Поруч з ними лежав великий стос папок з манільського паперу з біографіями парламентарів.

Уркгарт узяв стілець і сів навпроти, почуваючись радше як той школяр у кабінеті директора. Силуети Колінґриджа й Вільямса вимальовувалися на тлі вікон. Уркгарт відхилився до світла, ніяково балансуючи на коліні свою папку з записами.

— Френсисе, з вашого боку було дуже люб’язно надати мені ідеї щодо перестановки,— почав прем’єр-міністр. Жодних церемоній, відразу до справ.— Я вельми вдячний; вам відомо, наскільки корисними є такі пропозиції для стимулювання моїх власних думок.

Уркгарт схилив голову в мовчазній подяці.

— Вочевидь, ви доклали до них багато праці.