Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

— Що… це?

— Твій гонорар.

— У касі ж ніби все виплатили? Та й за статті так багато не платять.

— Це за інше.

— І за що ж?

— Довгань заплатив за розкриття вбивства дружини.

— Що?!!

— Брехати правдиво ти не вмієш. Це точно. Але ж недочувати… Начебто раніше проблем не було…

— Поясни.

Бондаренко сідає рівно:

— У той день, коли Ольгу знайшли мертвою, він зрозумів, що міліція не впорається. Тому звернувся до мене. Попросив знайти тямущого приватного детектива. Щоб зміг усе швидко розплутати. У пам'яті відразу ж зринув твій «безсмертний образ».

— А я й думаю, чому Довгань так зі мною приязно повівся? Погодився зустрітися, душу виливав. — Лисиця говорить, ніби повертається в минуле. Але потім ураз шаленіє, наче в нього вселився божок війни якого-небудь забутого цивілізацією племені: — Тобто твоє прохання про допомогу — блеф? І мої журналістські потуги абсолютно зайві?!! Ти мене обдурив?!! Зіграв на святих почуттях?!! На струнах моєї душі?!!

— Чого та закипаєш? — обурливо кидає головред. — Понавигадував тут. Нічого такого немає й близько. У розкрутці газети ти стовідсотково допоміг. І те, що тиражі наші пішли вгору, значною мірою відбулося завдяки тобі. Тут ніякого блефу. Все чесно. А що поганого в тому, що ми з тобою ще й хорошій людині допомогли? Не безкоштовно, до речі. Ти чесно виконав роботу. І одержуй належний гонорар. Там вісімнадцять тисяч. Як на мене, оплата справедлива.

Богдан ще раз зазирає до конверта.

— Собі взяв?

— За це не хвилюйся. Усе по-справедливому. Я розцінки знаю. Так що: ласкаво просимо до Пальма де Мальорки, доне Педро?

Богдан посміхається, жартома замахуючись на головреда. Той удає, що злякався, виставивши руки для захисту. Але втомлений професор тільки легко торкається. Потім піднімає чашку з недопитим чаєм:

— За це не гріх і випити. Будьмо!

— Будьмо, — розцвітає радістю головред, та одразу ж додає: — І за нове життя. З медом і зеленим чаєм.

Легко стукаються чашки. Нове життя розпочалося. Хоча й було продовженням старого. І завжди буде.

«Nokia» починає виконувати шедевральну «Весну».

«Дарина», — читає професор.

— Алло, — каже байдуже.

— Привіт, — чує в навушнику чарівливу мелодію голосу. — Це — я.

— Привіт, — та сама байдужість. — У мене на дисплеї так і написано.

— Ми можемо зустрітися?

— Не знаю, — Лисиця нагадує снігову людину. Зроблену зі снігу. В яку замість серця поклали холодну кострубату крижинку. Що танути й не збирається.

— Вибач… Я не можу без тебе…

Миттю вимальовує посмішку. Тим, що трапилося під руку. Простим олівцем. Невигадливо, але правдиво. Хоча бачить цей «шедевр» лише головред. І посміхається сам. Усмішки на кілька хвиль продовжують життя. І це добре. Бо жити — чудово. Особливо — після зеленого чаю. І таких дзвінків від чарівних жінок.

Київ, Біличі, грудень 2010 — травень 2012

Архетип (тут) — формула людської поведінки, зумовлена традицією, що вироблена певним суспільством.

Про згадані події йдеться в інших романах про Богдана Лисицю.