Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко

З Оксаною Мірошник я застосував аналогічну схему. Правда, увімкнув телефон Свідерського і зробив дзвінок на Оксанин номер. Вона прилетіла одразу ж, як тільки довідалася про небезпеку, що загрожувала її Стасу. Ця теж привезла десять тисяч. І знову Грім спрацював професійно. А телефон актора я використав, щоб залишити його слід.

Потім надійшла черга генерала. Я вивчив його звички й розпорядок дня. Майже щоранку він робив лісові пробіжки. Вибігав із заміського будинку й нарізав кілометрів з десять. Маршрут завжди той самий. Я дочекався, коли одержить від Купріянова гроші. І знову небеса мені сприяли. За тиждень дружина Гжицького поїхала до санаторію. Коли генерал робив чергову пробіжку, я влаштував засідку. Там, де найменше можна нарватися на чужі очі й вуха, зупинив машину, удаючи, що вона зламалася. Побачивши знайому людину, Гжицький відразу ж підбіг, щоб допомогти. Коли нахилився над моторним відсіком, я приспав його хлороформом. Ох і важкий же він! Більше центнера.

Приїхали до нього додому. Бойовий десантник погодився віддати гроші в обмін на своє життя. Коли я одержав гроші, Грім знову не підвів. От тільки я… Я зрадив його. Залишив у будинку. Бо вже не потрібен. Робити це було важко, але іншого виходу не мав. Вовк — серйозний доказ. Та ще й такий рідкісний. І я його позбувся, підкинувши нову дезу для слідчих.

Усі гроші поклав на пред’явника в «Ерсте-Банку». Через деякий час збирався махнути до Португалії. Там багато наших. Загубився б. Почав нове життя… Але… На чужому горі щастя не збудуєш. Сказано мудро й справедливо. У моєму випадку це теж спрацювало…

Вовчик задимів знову. Як не намагався, хвилювання приховати все ж не зміг. Розповідаючи, ніби проживав усе знову. Та ще й таке! І картини в розбурханій пам’яті поставали реалістичні.

Лисиця уважно слухав. Коли Вовчик запалив чергову дозу насолоди й випустив дим, уперше ворухнувся. До цього сидів заніміло. Наче боявся пропустити щось важливе. Хоча нового почув не так уже й багато.

— Чесно кажучи, — єхидно посміхнувся Вовчик і видихнув дим Богданові в обличчя, — ти мені відразу не сподобався. Недаремно ж спочатку я сприйняв тебе насторожено. Відчував якусь загрозу. Щось підказувало, що ти не просто так випитуєш. І тоді я вирішив підкинути дезу й тобі. Коли Руслан розповів, що генерал останнього разу пішов раніше, я подумав, що ти за це обов’язково вчепишся. Тому й набрехав про собак біля машини Гжицького. Адже планував його вбити. Й одразу змикитив, що ту мою розповідь ти обов’язково пов’яжеш із генераловою смертю. Точніше, з усім тим, як буде обставлено його вбивство. Виходило, що жорстокий убивця потрапив до викопаної ним самим же ями. Крапка.

— Виходило, але не вийшло, — так само єхидно посміхнувся Лисиця.

— Облиш, — махнув рукою Вовчик, — мені це вже не цікаве.

— А що цікаве?

— Чи є життя на Марсі.

— Актуально.

— Але ось зараз дивлюся на тебе, і вже починаєш подобатися.

— Я ж не жінка.

— А якщо я з тих, нетрадиційних!

— Виключено.

— Чому?

— Ти діяв як справжній чоловік. Хоч і вчинив злочин.

— Погоджуюся. Це був злочин. Але тільки з погляду Кримінального кодексу. А з погляду справедливості?

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Серйозно.

— Вбити стількох людей — це справедливо?.. А от ти мені подобатися перестаєш. Хоч ти й чинив зло, раніше я захоплювався твоїм розумом, силою волі, упертістю. До цієї хвилини. А тепер…

— Та подивися ти на все тверезими очима: Ольга й Оксана — що вони робили? Якими були? Людьми з двома душами. З двома серцями. Одне — для законного чоловіка, а інше — шукає радості поза родиною. Ні, вони не люди. Вони — справжні перевертні. Дворушники. А їхні красені-коханці? Хіба вони не вовкулаки? Перетворили кохання на бізнес. І якого дідька чіпали одружених жінок? Вони ж бо клялися іншим… І навіщо грали в цьому спектаклі? Їх що, примусили? Під страхом смерті? Та ні, все добровільно. За певну суму. А Гжицький? Яку провокацію влаштував? Розважитися захотів. Знайшов, де парі укладати. У живій душі. Пройшовся вбивчим плугом.

— Ти прямо Шекспір, — шпигонув Вовчика Богдан. — Такі пристрасті. Підступність, зрада, кров…

— А хіба ні? Хіба нинішня людина інша? Хіба не служить жовтому дияволу чи своїй хоті? Хіба не продає душу? І байдуже, в якій іпостасі той диявол і якими купюрами платить. Душа продається все одно.

— А ти?

Вовчик замовк і відвернувся. Так тривало хвилину. А коли повернувся, щоками пролягли два струмки.

— І я! — закричав несамовито. Потім схопив пістолета й почав стріляти по моніторах. Ті по черзі лускали й гасли. Коли закінчилися патрони, поміняв магазин. Руки аж ніби перестали слухатися. Робив усе якось незграбно. Самого трясло, наче ось-ось почне перетворюватися на вовкулаку. Потім подивився засльозілими очима на Лисицю й сказав:

— Іди.

— Що?

— Іди! — крикнув оскаженіло.

Лисиця невпевнено піднявся й рушив. Вовчик розблокував двері