Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
Вовчик задумався. Взяв зі столу пачку «Bond Street» і засмалив.
— Знаєш, я був зав’язав із куривом, а це вчора не втримався. І слава Богу, а то б серце розірвалося.
— Може, й так, — майже погодився Богдан, а потім несподівано випалив: — А навіщо ти все це затіяв?
Вовчик посміхнувся і зробив нову затяжку.
— Воно тобі треба?
— Мабуть, не запи…
— Це довга історія, — жорстко обірвав.
— Боїшся кудись запізнитися?
— Та ні. Туди завжди встигну.
— «Туди» — це куди?
— А хоч у зону, хоч на той світ.
— Переконливо. Все одно — ділись. Виговориш, що на серці, — обов'язково полегшає. Перевірено.
Але Вовчик не поспішав. Демонстративно висмоктав із сигарети все, що дозволяв здоровий глузд, а потім розслаблено почав:
— Гаразд, слухай. Ти, в принципі, заслужив… Цей покидьок бридкий, Васько Гжицький, заходився мене пресувати. Його тільки призначили заступником начальника Центру. Все йому не так. Що б я не робив, як би не старався, а виходило, що завжди плентаюсь у хвості. Ну я й не витримав і заїхав йому. З правої. Він так юшкою і вмився. І два зуби виплюнув… Спочатку, коли були лейтенантами безвусими, товаришували. У гарячих точках не раз під кулями ходили. З одного казанка кашу їли, як кажуть. Але потім він почав кар’єру стрімко робити. І не завжди чесно. То стукне на когось, то підставить. Ну я й назвав його «синочком погонів із зиґзаґами» і сказав, щоб заспокоївся: син генерала приречений стати генералом. Татусик обов'язково зі штанців вистрибне, щоб зробити для цього все. Тоді він перестав зі мною вітатися. Ну а потім… Я ж колись офіцером міліції був. Кінологом. Справжнім професіоналом…
Вовчик потягся по ще одну сигарету. Лисиці здалося, що з останніми словами голос візаві затремтів. Схоже на хвилювання. Знову поплив сигаретний дим. Лисиця, при всій відразі до нього, терпів з останніх сил.
— Після того, як зняв погони, довго не міг себе знайти. Важко повертався до життя звичайної людини. Усе ніяк не затримувався на якійсь більш-менш пристойній роботі. Через це менше, ніж за рік, від мене пішла дружина. А я так і залишився біля розбитих ночов… Я її, звичайно, не засуджую. Вона молода, приваблива. Хотіла шикарного життя. І зрозуміла, що біля мене цього з нею не станеться… Зробила, в принципі, правильно. Але тільки ось тут, — показав на груди, — залишилася глибока вирва. Як після вибуху багатотонної бомби. І не зажила дотепер…
Потім пощастило. Прилаштувався до «Капрі». Життя попливло звичайним руслом. Як і в усіх: робота, дім, машина. Та одного разу в нас з'явився генерал Гжицький. Його обличчя мене боляче вкололо: батько як вилитий нагадував сина. Точніше навпаки. Потім прізвище дізнався. І старі спомини заворушилися. Я намислив зробити щось лихе батькові, щоб нестерпно боліло синові. Убити, наприклад. Хай би попомучився. І дізнався, що це таке втрачати… Але банально вбити мене не влаштовувало. Хотілося чогось незвичного. І щоб невелика вказівочка для синочка, звідки такий убивчий вітер подув.
Приблизно рік тому мій товариш, який працює в Київському зоопарку, розказав, що вовчиця привела трьох цуценят рідкісної породи, але збіднілий зоопарк залишає тільки одне. Решту збиралися приспати. А йому дуже шкода тих малят. То він і запропонував узяти хоча б одного. В домашніх умовах його можна використовувати, як собаку. Приручити, так би мовити. Собака, в принципі, — це той же вовк. Я взяв обох. Одне, щоправда, не вижило. А Грім, ось, зміг. Переборов усе. Я зробив для нього вольєр і ростив, не показуючи нікому. Вивозив у багажнику до лісу. До цього сам жив, як вовк. А потім — уже з Громом — як два вовки. Потихеньку дресирував. Пізніше вирішив скористатися ним у своїй грі. Але одного разу відбулася подія, що змінила все. Я почув цікаву розмову. Власне, випадково підслухав… Думка підключитися з’явилася сама собою…
…їх було четверо. Банкір Довгань. Заступник міністра Мірошник. Військовий генерал Гжицький. І наш шеф, Купріянов. Правда, Купріяновим він «став» не дуже давно. Раніше в бандитських колах його знали як «Купця». Кримінального авторитета. Це була їхня постійна компанія. Щосуботи завалювалися до нас майже на цілий день. Приїжджали під одинадцяту й відпочивали до п’ятої… І завжди випивали. Я їх кілька разів, акуратно звичайно, намагався попередити, що спиртне в сауні — це самогубство. Але хто ж мене стане слухати?… От вони вже добряче піддали. А стіна між кімнатою для відпочинку й щитовою — зовсім тонка. Я часто заходжу до щитової — контролюю прилади. Звичайно не прислухаюся, про що гомонять клієнти. Але того разу якось пробило. Чую, Гжицький і каже: «От ви, „старпери“, усе хвастаєтеся молодими дружинами. У тебе, Борисику, бачте, танцівниця, а в тебе, Олексію Петровичу, модель. Слово ж яке: „модель“! І не людина вже, виходить! Хе! Ну, та добре, Бог з нею: модель — то й модель. І ви серйозно думаєте, що вони вас кохають? Що ці молодухи з любові за вас пішли? Ось зараз! Дулі з маком!»
У відповідь заговорив Довгань: «Тобі, Васильовичу, більше нема про що базарити, так ти вирішив про наших жінок? Чим воші тобі дозолили? Чим не подобаються? Та ти ж ні з Ольгою, ні з Оксаною навіть не знайомий».
Гжицький відповів: «Усе мені, Борисику, в них подобається.
