Мене називають Червоний - Орхан Памук
— Браття мої, художники, дуже прошу, пробачте мені за розгардіяш у домі — ви прийшли несподівано, і я не можу вас ані запашною кавою напоїти, ані пригостити солодкими помаранчами, бо за стіною вже спить моя жінка, — виправдовувався я. Вони ж гарячковито відчиняли скрині, залазили з головою в кошики й порпалися в сукні, ганчірках, літніх поясах з індійського шовку та батисту, в перських доломанах і ситці, заглядали під килими, міндери, порпалися в сторінках, розмальованих мною для різних книг, перетрушували товстелезні томи, шукали й не могли нічого знайти. Я ж тим часом думав тільки про одне: аби мені не довелося заляпати руки кров'ю, якщо їм заманеться з грюкотом удертися в суміжну кімнату.
Та зізнаюся, що поводити себе так, наче я боюся їх, приносило мені своєрідне задоволення: малярський хист-бо опирається як на серйозне сприйняття того, що ти бачиш у дану мить, чиєю красою милуєшся, сповнений уваги, так і на вміння, зробивши крок назад, подивитися на себе та на світ, у якому ти настільки поважний, збоку, вловити в усьому частку комічного й не втратити здатності жартувати.
Отож на їхні запитання я відповідав просто: так, коли напали ерзурумійці, в кав'ярні сиділа та сама публіка, що й завжди, всього душ сорок: я й Зейтін, кресляр Насир, каліграф Джемал, двоє зелених художників-підмайстрів та молоді каліграфи — всі вони весело базікали — красень з красенів учень Рахмі, ще кілька вродливих учнів, один поет, один п'яничка, шість-сім дервішів і курців опію та всілякі приблуди, яким, обдуривши господаря кав'ярні, вдалось долучитися до нашої щасливої, гострої на язик братії. Коли ж налетіли ерзурумійці, зчинилася паніка, й пуста публіка, цікава до непристойних розваг, ринулася втікати задніми дверима. Я зрозумів, що нікому й на думку не спаде мужньо стати на захист кав'ярні й бідолашного старого меддаха, одягнутого в жіноче вбрання. Чи було мені прикро? Звісно ж! Адже це була моя звична потреба — щовечора де-небудь посидіти зі своїми побратимами й, сиплячи каламбурами, цитатами з віршів та просто гарними слівцями, поговорити й посміятися разом з ними, — відверто розповідав я, Мусаввір Мустафа, який під псевдонімом «Лейлек» щиро присвятив усе своє життя живопису, і зараз, розповідаючи, дивився просто в вічі тупоголовому Келебекові, схожому на підстаркуватого пухкенького хлопчика, якому заздрість виїдає очі. А в роки учнівства цей ваш метелик, чиї очі досі гарні, наче дитячі, був чутливим тонкошкірим красунчиком.
Що ж, вони знову запитували, а я розповідав. Наступного дня після того, як у нашій кав'ярні почав балагурити старий меддах, знавець своєї справи, котрий мандрував містами та їхніми махаллє, якийсь художник, мабуть, очманілий від кави, жартома повісив на стіну зображення пса. Побачивши це, меддах, аби й собі пожартувати, почав галайкотіти від імені того собаки на малюнку, що дуже сподобалося нашим малярам, і відтоді завелась традиція: щовечора хтось із обдарованих майстрів робив малюнок, нашіптував меддахові веселу оповідку до малюнка, а меддах уже виступав. Ну а до кепкування над ваїзом з Ерзурума заохочував сам власник кав'ярні, родом з Едірне. Він бачив, що ті глузи притягають до кав'ярні нових відвідувачів і розважають малярів, хоча ті й боялися гніву ходжі.
Кара з Келебеком заявили, що знайшли малюнки, які вішав на стіну меддах, у домі нашого побратима Зейтіна, і запитали мене, що я про це все думаю. Я відповів, що в моїх коментарях взагалі немає потреби — господар кав'ярні та Зейтін були дервішами Календері, жебраками, харцизяками і сволотою, яка заблукала з чужих країв. І безвинний Заріф-ефенді, наляканий п'ятничними проповідями суворого ходжі-ефенді, вочевидь, збирався поскаржитись на них ерзурумійцям. Цілком імовірно, що він перед тим застеріг господаря кав'ярні та Зейтіна — два чоботи пара — аби ті перестали влаштовувати безчинства, а вони взяли й убили бідолашного майстра заставок. Тоді розгнівані вбивством ерзурумійці відправили на той світ Еніште-ефенді, — можливо, вважали його винним у загибелі товариша, а можливо, Заріф-ефенді розповідав їм про книгу Еніште. Нині ж посіпаки ходжі помстилися вдруге — спустошили кав'ярню.
Чи дослухалися вони до моїх слів, той череватий Келебек із поважним Карою (він наче привид), задоволені тим, що заглядають у кожну каструлю й кошик та порпаються в моїх речах? В розписаній візерунками скрині з горіхового дерева вони наткнулися на мої лати, зброю й малюнки. Я помітив, як на дитячому обличчі Келебека проступила заздрість, і з гордістю сказав те, що відомо кожному: я — перший мусульманський маляр, який ходив з полками в походи і відтворив те, що нині можна побачити в різних «Зафернаме»: вежі ворожих фортець, гармати, які ревуть, вбрання ґяурських воїв, трупи й стяті голови, розкидані на берегах річок, атаки вершників, закутих у броню й вишикуваних у шеренги.
Келебек захотів подивитися, як я вдягаю й ношу лати. Нітрохи не соромлячись, я зняв із себе мінчан, підбитий хутром чорного зайця, сорочку, чакшири[206] та спідню білизну. Вони задоволено спостерігали за мною в сяйві світильника; я ж ускочив у довгі чисті підштаники, вдяг сорочку з сукна, яку піддягав під лати в холод, вовняні шкарпетки й чоботи з жовтої шкіри. Дістав з чохла лати й з невимовною насолодою приклав їх до грудей, потім обернувся спиною до Келебека й, наче гаремному хлопчикові, наказав йому тісно зав'язати ззаду шворки та прикріпити наплічники. Я ще начепив нарукавники, всунув руки в рукавиці, обмотався поясом з верблюдячої вовни й, нарешті, просунувши голову в позолочений шолом, який одягав тільки з нагоди врочистих церемоній, з гордістю заявив їм: більше ніхто ніколи не зображатиме сцени війни в давній манері, не малюватиме однаковими дві ворожі шеренги вершників, що вишикувались одна навпроти одної. Відтепер у малярських цехах Османів відтворюватимуть сцени війни, на котрих змішались у купу раті, коні, лати й скривавлені трупи, — таке я бачив і малював.
— Художник малює не
