Мене називають Червоний - Орхан Памук
На вулицях так само галасували ерзурумійці та їхні переслідувачі, однак до нас ніхто не мав діла. За якусь мить ми опинилися перед будинком Зейтіна, постукали у ворота, потім — у двері, терпляче молотили кулаками у вікна, проте ніхто не озивався. Виходило, що в хаті — нікого, адже ми здійняли такий шум, що якби Зейтін і спав, то неодмінно б прокинувся. Кара першим запропонував те, про що ми мовчки думали:
— Зайдемо всередину?
Руків'ям кинджала Кари я зірвав замок на дверях, потім ми просунули кинджал у шпарину між стіною й дверима й підважили засув усередині. Мені в ніс відразу вдарив запах сирості, бруду й самотності, що панували тут роками. В сяйві світильника нам упало в вічі незастелене ліжко, а на міндерах, на підлозі валялися розкидані кушаки, безрукавки, чалми, мінтани, персько-турецький словник Накши-бенді Німетуллаха-ефенді, кавуки, шматки полотна й тонкі нитки для шиття, безліч подушечок, оксамитове укривало, слоїки з фарбами, пензлі, все малярське причандалля, ще й лежав мідний сахан, на якому красувалася груда недогризків від яблук. Я вже був зробив перший крок у цю кімнату, окрім усього захаращену папером для письма, розмальованими сторінками книг, купками акуратно обрізаних по краях аркушів, але раптом зупинився.
По-перше, найдужче в бій рвався Кара, а по-друге, я знав, що коли талановитий маляр почне ритися в знарядді й паперах менш відомого художника, то це до добра ніколи не приведе. Зейтін — зовсім не талановитий, як дехто вважає, він — пристрасний і старається затінити свій брак майстерності обожнюванням древніх малярів. Тоді як легенди давнини всього-на-всього розбурхують уяву, а малює — рука.
Поки Кара заглядав у кожну скриню, найменшу шкатулку й навіть у кошики для брудної білизни, я ні до чого не доторкнувся, стояв і водив очима по Зейтіновому майні: невипраних рушниках, гребінці з чорного дерева, протхнулому потом рушничку для лазні, флакончиках з трояндовою водою, засмальцьованому, важкому ферадже з розрізами, погнутій мідній таці, зачовганих килимах та всіляких дешевих і непримітних дрібничках, що їх тільки і міг купити Зейтін на зароблені гроші. Він — або страшенний скупердяй, який невідомо де ховає свої акче, або ж — марнотрат, який розкидається ними наліво й направо…
— Без сумніву, це — дім убивці, — збуджено озвався я до Кари. — Та тут навіть килимка для намазу немає.
Та я говорив не те, над чим мізкував. Ще хвильку подумавши, докинув:
— Речі людини, яка не відає, що таке щастя…
Я ганив Зейтіна, та сам погоджувався з голосом свого розуму, який твердив, що нещастя й дружба з шайтаном — нерозлучні супутники живописця.
— Хоча він і знає, як стати щасливим, та сам щастя знайти не може, — сказав Кара й, діставши зі скрині цілу купу малюнків на грубому самаркандському папері, розіклав їх у ряд переді мною. І ми побачили зображення шайтана, що вирвався з-під землі, дерева, вродливої жінки, пса та смерті, — то вже була моя робота. Ці всі малюнки вбитий сьогодні меддах щовечора вішав на стіну й розповідав до них бридкі історії. Кара зацікавився зображенням смерті — я відповів, що воно належить моєму пензлеві.
— До книги Еніште були створені точнісінько такі самі малюнки, — промовив він.
— І меддах, і господар кав'ярні розуміли, що найкраще замовити малюнок, який треба повісити на стіну, знайомому художникові. Отож на прохання меддаха ми нашвидкуруч робили малюнки на товстих аркушах паперу, а він розпитував нас, як ми уявляємо історії тих героїв, які малярські жарти пов'язані з ними, і вже потім повторював наші оповіді, розведені власними вигадками, перед публікою в кав'ярні.
— А чому ти скопіював для нього зображення смерті те саме, яке створив для книги Еніште?
— Я зробив той малюнок, який хотів бачити меддах. Однак не возився над ним, як над зображеннями для твого дядька, малював дуже швидко, так, як веліла рука. Всі інші теж заради розваги грубо й абияк копіювали для меддаха зображення до книги Еніште.
— А хто автор коня? — запитав він. — Його ніздрі обрізані.
Кара підніс світильник до малюнка, ми здивовано його розглядали. То був кінь, схожий на того, що мав належати до книги Еніште, однак цей скакун творився поспіхом, заради дешевого задоволення відвідувачів кав'ярні. Складалося враження, ніби хтось заплатив художнику якісь невеликі гроші й, кваплячи його, змусив створити незграбне зображення коня, котре завдяки своїй примітивності мало б ще довго тішити глядачів.
— Лейлек краще за всіх знає, хто намалював цього скакуна, — сказав я — Він щовечора навідується до кав'ярні, бо не проживе і дня, якщо не послухає малярські плітки та балаканину таких самих дурнів, як сам. Я переконаний: автор коня — Лейлек.
56. На мене кажуть — Лейлек
Опівночі вдерлися до мене в хату Келебек із Карою, розклали переді мною в ряд малюнки й стали допитувати, який кому належить. Це нагадувало мені гру «чий кавук», якою ми розважалися в дитинстві: на одних аркушах ми зображали кюлахи[205] й кавуки ходжі, сипагія, жінки, ката, діловода та секретаря, а на інших — писали, який головний убір кому належить. Потім перевертали ті, другі аркуші, текстом донизу і намагалися навмання поєднати їх з відповідними зображеннями.
Я сказав їм, що пес — моя робота. А історію до нього ми розповідали підло вбитому меддахові всі разом. «Смерть», на якій мерехтить вогник світильника, зобразив наш милий Келебек, що зараз приставив до мого горла кинджала. Пригадав я також, як Зейтін з великим завзяттям намалював шайтана, і, найвірогідніше, сам розповів небіжчикові історію до нього. Дерево починав малювати я, а закінчили всі маляри, що сиділи тоді в кав'ярні, кожен вивів по листочку. Оповідь теж складали того вечора гуртом. Про червоний колір у мене особливі спогади: на чистий аркуш ляпнула була краплина червоної фарби, й скупий меддах відразу запитав, чи не вийде з того якась картинка на стіну, щоб не пропав папір. Отак ми наляпали на листок ще більше червоної фарби, а потім кожен з художників у кутках дивної мініатюри малював усе, що заманеться.
