Мене називають Червоний - Орхан Памук
Добре, що до них не долучався Келебек, проте я відчував: тільки-но знайдуть який-небудь доказ проти мене, він миттю приб'ється до їхньої компанії. Лейлек же був заодно з Карою, який, боячись, що майстер Осман передасть нас катам на тортури, твердив, що треба підтримувати один одного й згуртуватися проти нашого вчителя та головного скарбничого. Та я добре розумів: Кара поставив собі за мету не тільки піднести чарівній Шекюре справжній весільний подарунок, викривши вбивцю її тата Еніште, а й спрямувати османських художників у річище європейського живопису, і таким чином за гроші падишаха завершити роботу над книгою свого дядька, уподібнюючись європейським майстрам (це звучить дурніше за лайку). Не могло мого ока уникнути й те, що Лейлек мріє в результаті цих катавасій стати головним маляром (ні для кого не секрет, що на своєму місці майстер Осман хоче бачити Келебека) і заради власного успіху Лейлек ладен на все; отож постарається відкараскатися й од нас, і навіть від майстра Османа.
В якусь мить мій розум накрила хвиля сум'яття. Я довго стояв і думав, слухаючи гомін дощу. А потім, наче людина, яка намагається проштовхатися крізь юрму, щоб передати своє прохання правителеві чи головному візиру, котрі проїжджають неподалік верхи, я з не меншим завзяттям приєднався до Лейлека та Кари. Провів їх через темні передпокої, широчезні двері, й ми опинилися в страхітливому місці, яке колись було кухнею. Посеред цих руїн я запитав їх, чи вони що-небудь знайшли. Звісно ж — нічого. На кухні дервішів не лишилося й сліду печей, посуду та казанів, у яких свого часу варили їжу для всілякої бідноти та приблуд. Мені ніколи й на думку не спадало поприбирати в цих руїнах, що навіювали жах, тому тут повсюди звисало павутиння, кублилися товсті шари пилюки, грязька підлога була загиджена собаками й котами. Й завжди тут гуляв вітер, який невідомо звідки брався, він дув на вогник світильника, а наші тіні то блідли, то чорніли.
— Ви шукали, однак не змогли знайти захованого мною скарбу, — сказав я.
І ніби віником, змів долонею попіл там, де тридцять років тому горіло вогнище. Тут була піч, я відсунув її дверцята, які протягло зарипіли, і посвітив світильником у відритий отвір. Ніколи не забуду, як тієї ж миті Лейлек, мов навіжений, підскочив до мене, залишивши позаду Кару, й схопив шкіряні торби, які лежали в печі. Вони б розсупонили їх просто там, але я розвернувся і попрямував у головну кімнату. Тоді Кара, боячись лишатися на кухні, посунув за мною, а за ним і Лейлек потяг свої тонкі цибаті ноги.
Витрусивши з першої торби чисті шкарпетки, чакшири, червоні підштаники, вишуканий мінчан, шовкову сорочку, бритву, гребінець та інші мої речі, вони розгублено застигли на місці. Кара розв'язав другу, важчу торбу, і з неї посипалися п'ятдесят три венеційські золоті монети, листки сухозлітки, які я накрав за останні роки в цеху, мої зшитки та сторінки зі взірцями малюнків, серед яких знову-таки були сухозлітки, непристойні зображення, частину яких я створив сам, а частину зібрав, дістаючи, де міг, а ще — агатовий перстень, подарований мені моєю дорогою мамусею та пасмо її сивого волосся, мої найкращі калями й пензлі.
— Якби я був убивцею, як ви гадаєте, — сказав я з ідіотсько-гордими нотками в голосі, — то моїм скарбом було б не оце все, а остання ілюстрація.
— Чому твоє добро тут? — запитав Лейлек.
— Перетрушуючи мій дім, як перетрушували й ваші доми, люди начальника султанської варти безцеремонно набили свої кишені рештою золотих монет, які я накопичив упродовж життя. Отоді я й подумав, що нас ще не раз обшукають, і, як виявилося, не помилився. Якби остання ілюстрація була в мене, то заховав би її тут.
Останні слова були помилкою з мого боку, але, стоячи в темному закутку текке, я відчував, що нарешті всі заспокоїлися й перестануть мене боятись. Ви теж повірили мені?
Та тепер мою душу охопила тривога. Ні, мене не гризло те, що мої друзі-маляри, яких знаю з дитинства, довідалися, що я роками, наче останній скупердяй, копичу гроші й зберігаю їх невідомо де, мало того — малюю й збираю непристойні зображення. Я каявся, що, розхвилювавшись, показав це добро своїм товаришам-художникам. Адже тільки дуже недбала людина так легко відкриває свої таємниці.
— Що ж, — озвався згодом Кара, — тепер треба вирішити, що ми відповідатимемо під час тортур, коли майстер Осман без зайвих повідомлень і натяків, не переймаючись, віддасть нас начальникові султанської варти.
Та нас посіла апатія, ніхто ні над чим не хотів думати. Лейлек з Келебеком у тьмяному сяйві світильника розглядали мої сороміцькі картинки. Їм усе було байдуже, вони навіть почувалися якось злорадо щасливими. Зненацька мені самому захотілося подивитися на малюнок у руках моїх друзів — я здогадувався, що то за картинка, отож протиснувся між ними обома і мовчки, збуджено, ніби згадуючи щасливі хвилини свого життя, котрі залишилися далеко в минулому, вдивлявся в непристойне зображення, яке свого часу створив. До нас підійшов і Кара. Ми стояли вчотирьох і розглядали мій малюнок, це заспокоювало й зігрівало душу.
— Хіба сліпий і зрячий один одному рівня? — запитав Лейлек згодом.
Він натякає, що, незважаючи на непристойність зображення, Аллах дарував нам невимовну насолоду, бо ми можемо бачити? Але ж Лейлек нічого не тямить у таких питаннях, він і Куран-и Керіму ніколи не читав. Я-то знав, що цей аят Куран-и Керіму дуже часто згадували древні майстри Ґерата. Ним великі маляри відповідали на закиди ворогів живопису, що малярство заборонене нашою релігією, а художників Судного дня відправлять до пекла. І тут трапилося неймовірне: з Келебекових уст, наче з моїх, злетіли слова, які я від нього ніколи раніше не чув:
— Як би я хотів створити малюнок, котрий би показував, що сліпий і зрячий один одному не рівня.
— А хто такі сліпий і зрячий? — наївно запитав Кара.
— Сліпого зі зрячим не порівняєш. «Be мА єстевіл'ама ве'л васИру'нун меалідір»[210], — відповів арабською Келебек і додав:
Темрява та світло — не одне й те саме.
Тіні та вогонь — не одне
