Фаворит - Дік Френсіс
Я мимохіть розсміявся. Джо, зі своїм дитячим личком та слабким характером, хоч, може, й дужий фізично, був для грубого здорованя Сенді просто ягням. Хвалькуватість Джо, як і оті його сльози, свідчили про боягузтво. Але те, що він розповів, було мені цікаво.
— Якого коня ти не «притримав»? — запитав я. — I звідки Сенді довідався, що саме ти мусиш це зробити?
Якусь мить мені здавалось, що обережність примусить його змовчати, та, трохи повагавшись, він розговорився. Алкоголь виходив разом із слізьми.
Слухаючи оте рюмсання та його п'яне гикання, я довідався, що Джо отримував щедрі винагороди за «притримування» коней. Двічі я бачив це сам. Та коли Девід Стампе розповів про останній випадок своєму батькові, Джо мало не втратив жокейські права, і це відбило в нього охоту шахрувати. Коли ж наступного разу його змусили «притримати», він було згодився, але злякався й мусив виграти скачку, бо інакше був би дискваліфікований. Це сталося десять днів тому.
Я був здивований.
— Виходить, єдиний, хто переслідував тебе був Сенді?
— Він перекинув мене через мотуз… — Джо ладен був почати все знову.
Я перебив його:
— Але ж то, звичайно, не Сенді платив тобі?
— Ні… Здається, ні… Я не знаю…
— Не знаєш, хто саме платив? Так і не довідався?
— Якийсь тип дзвонив мені й наказував, коли «притримувати». А потім я одержував поштою пачку грошей.
— Скільки разів ти шахрував?
— Десять… за останні півроку.
Я мовчки дивився на нього.
— Здебільшого це дуже просто, — пояснив Джо, — ті шкапи все одно не прийшли б першими, хоча б я навіть їх підкручував.
— I скільки ж ти отримував?
— Сто фунтів. А двічі — по двісті п'ятдесят. — Джо розговорився, і я вірив йому. То були добрі гроші, отож будь-хто, що ладен був їх заплатити, тепер намагатиметься відомстити Джо. Адже він знехтував наказ і виграв. скачку. Хоч Сенді… Я не йняв віри.
— Що сказав тобі Сенді, коли ти виграв? — допитувався я.
Джо все ще схлипував.
— Він сказав, що ставив на шкапу, яку я обігнав, і що він поквитається зі мною. — Схоже було, що Сенді виконав свою обіцянку.
— Ти не одержав гроші?
— Ні, — шморгнув носом Джо.
— I навіть не маєш уявлення, звідки надходили ті гроші?
— На деяких конвертах були лондонські штемпелі, — одказав Джо. — Я не звертав уваги. — Звичайно, його більше цікавило, скільки там грошей, і з пожадливості він уже нічого більше не бачив.
— Гаразд, — мовив я, — тепер, коли Сенді поквитався з тобою, годі ревти. Тобі ж більше ніщо не загрожує?
Замість відповіді Джо видобув з кишені куртки папірець і простягнув мені.
— Ось. Я не знаю, що тепер робити. Допоможи мені. Я боюсь.
При тьмяному світлі малесеньких лампочок на щитку я бачив, що він таки боїться. Навіть почав потроху тверезіти.
Я розгорнув цидулку. Звичайний папір для друкарської машинки. Великими літерами було написано кульковою ручкою: «Болінгброк, ти будеш жорстоко покараний».
— То це Болінгброка ти мав «притримати»?
— Так.
Він витер очі.
— Коли ж ти отримав це попередження?
— Знайшов сьогодні в кишені куртки перед п'ятим заїздом. Коли складав куртку, його ще не було.
— I потім весь час просидів у барі, цокочучи од страху зубами?
— Атож… Я повернувся туди й тоді, коли ти одвозив Тюдора. Я не думав, що в мене вийде халепа з Болінгброком, хоч увесь час потерпав після того, як він виграв. І саме тоді, коли вважав, що все гаразд, Сенді перекинув мене через бар'єр. А потім я знайшов цього листа… О господи!
У його голосі знов забриніла жалість до себе. Я повернув йому папірець.
— Що ж мені тепер робити? — бідкався Джо.
Я не знав, що відповісти. Він геть заплутався, і таки було чого жахатися. Ті, що орудують кіньми й людьми в таких розмірах, звичайно, грають аж надто жорстоко. Десятиденний проміжок між цією цидулкою й перемогою Болінгброка міг означати, що гра ведеться за чиєюсь вказівкою. Хоч це було невеликою втіхою для Джо.
Він шморгав носом, гикав, та сльози вже не душили його. Сп'яніння проходило. Я ввімкнув фари й виїхав на шосе. Джо миттю заснув, голосно хропучи.
Поблизу Деркінга я його розбудив. Мене турбували ще деякі речі.
— Слухай-но, Джо, отой містер Тюдор, що я його возив до Брайтона, знає тебе?
— Він власник Болінгброка. Я часто змагаюсь на його конях.
Я ледве не виказав свого здивування.
— Він був задоволений, коли ти виграв?
— Очевидно, так. Хоч його тоді не було. Але він надіслав мені належні десять відсотків і вдячливого листа. Так завжди робиться.
— Він недавно захопився скачками, авжеж?
— Звалився нам, мов сніг на голову, як оце ти, — вже зовсім посміливішав Джо. — Обидва ви були чорні від засмаги взимку.
Я прилетів з пекучої Африки в крижані обійми жовтневої Англії, і за сімнадцять місяців моя шкіра стала блідою, як у решти англійців. А Тюдор зоставався смаглявим.
Джо хихикнув.
— Ти знаєш, чому містер Кліффорд — отой клятий Тюдор — живе в Брайтоні? Це дає йому можливість виправдовувати свою засмаглість. Наче його просмолили, еге ж?
Я поспішив висадити його на автобусній зупинці, звідки мав їхати в Епсом. Хоч він і виправдав своє рюмсання, але добре-таки набрид мені.
Я повернувся в Котсуолд. Спершу довго думав про Сенді Мейсона: звідки він дізнався, що Джо мав «притримати» Болінгброка?..
Та потім мої думки повернулися до Кет.
6
Сцілла спала на канапі, закутавши ноги пледом. Поряд, на низенькому столику, чорніла повна склянка. Я підніс її до носа й понюхав. Коньяк. Звичайно вона пила джин або кампарі.
Вона розплющила очі.
— Аллане! Я така рада, що ти повернувся. Котра година?
— Пів на десяту.
— Ти, певно, хочеш їсти, — мовила вона, скидаючи плед. — Чому ти не розбудив мене? Обід давно готовий.
— Я щойно приїхав, і Джоан уже порається на кухні. Відпочивай.
Ми зійшли до вітальні. Я сів на своє звичне місце. Стілець Білла стояв порожній. Я подумав, що треба буде посунути його до стіни.
Коли вже їли печеню, Сцілла сказала після довгої мовчанки:
— Приходило двоє поліцейських.
— Так? Це з приводу завтрашнього розслідування?
— Ні, стосовно Білла. — Вона одсунула тарілку. — Вони допитувались, як і ти, чи не було в нього неприємностей. Цілих півгодини мучили мене.
