Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук
Малиновський підвівся з-за столу. Сьогодні на ньому був уже не святковий костюм, і краватка в горошок теж залишилася в шафі.
— Кузь у неділю на світанку йшов з каністрою, — мовив. — З каністрою до озера.
— Ну й що?
— Як що? Ніс бензин, отже, виходив в озеро.
— Міг кинути каністру в човні й повернутися додому.
— Ні. Я бачив його човен. На носі багажник, але маленький. Каністра не влізе.
— А де він зберігає мотор?
— Сарайчик мають утрьох на березі. Він і ще двоє.
— Ось там і залишив каністру.
— Ні, я розмовляв з ними. Зенон Каленик прийшов на берег о пів на сьому. Кузевого човна не було. Потім Кузя бачили в селі вже після дев'ятої.
— А цей Каленик?..
— Хотів човна смолити, але вітер піднявся. Повернувся додому о сьомій.
Шугалій зробив якісь помітки в блокноті з темно-червоною шкіряною обкладинкою. Полюбляв гарні блокноти й ручки. Мав при собі завжди дві чи три кулькових з різнокольоровими стержнями. Капітанові співробітники знали: якщо Шугалій занотовує щось червоним чорнилом — варте уваги. Але Малиновський не знав цього і байдуже спостерігав, як капітан малює на чистій сторінці кілька червоних цифр. Справді намалював, ще й поставив між ними риску.
— А ви самі Кузя бачили? — запитав.
— У них там забігайлівка, — пояснив Малиновський, — чайною називається. Кузь у компанії сидів.
— Про що розмовляли?
— Та ні про що. П'яне базікання.
— Голос? — запитав Шугалій зацікавлено. — Який у Кузя голос?
— Звичайний голос.
Капітан нетерпляче клацнув пальцями.
— Бас, тенор, дискант? Хрипкий?
— Тонкий голос, і сам він довгошиїй. Говорить, наче булькає. З хрипом булькає.
— З хрипом?
— Либонь, простуджений.
— Міг і простудитися, — погодився Шугалій, — у вас над озером як задме…
— Ще казали — криється Кузь…
— Як криється?
— У селі все помічають. До озера городами пройшов, а вулицею ближче. І не запрошує до себе.
— Раніше запрошував?
— Не дуже.
— От бачите.
— Але ж на риболовлю їздить сам. А раніше компанії не цурався.
— Та ж у чайній сидів не сам.
Малиновський знизав плечима.
— Народ каже…
— Хто цей народ?
— Ну, Каленик. Ще цей, — зазирнув до записника, — Лопатинський. Навпроти Кузевої садиби живе.
— Цікаво. — Шугалій погрався стержнями ручки, висуваючи й засуваючи їх. — А тепер, лейтенант, зберіть мені відомості про Чепака. Знаєте такого?
— Ветфельдшера? При чому тут Чепак?
— Попитайте сусідів: може, хтось бачив його у суботу вдень, можливо, від третьої до четвертої години до нього заходив Роман Стецишин. І що робив Чепак у неділю на світанку?
— Я гадав, що Опанас Кузь зацікавить вас.
— Нікуди не дінеться ваш Кузь.
— Звичайно, не дінеться. Але ж Чепак?..
— Олена Михайлівна Завгородня твердить, що Чепак заходив до них на світанку в неділю. І що Андрій Михайлович, певно, подався з ним.
— Хтось був у Завгородніх у неділю вранці. Може, й не Чепак, він твердить, що не бачився з Андрієм Михайловичем, але алібі в нього нема. Пошукайте його ви, лейтенанте, це дуже важливо. А я — знову до Завгородніх.
— Покуштуйте яблук, Миколо Костянтиновичу. — Олена Михайлівна висипала з фартуха просто на стіл з десяток великих червоних плодів. — Це мельба, якраз зараз достигають. Таких в Озерську не знайдете, Олекса привіз саджанець зі Львова, і другий рік плодоносить.
Шугалій вибрав червонобоке, з сизим відливом яблуко, надкусив. Солодке й пахне медом.
— Коли прийде Олекса? — запитав.
— Ото щойно вискочив. Мотор зіпсувався, а квіти поливати треба, по якісь запчастини побіг. Казав, через годинку повернеться. А ви поки яблука їжте, он журнали є… — Олена Михайлівна заклопотано почимчикувала до відчинених дверей веранди, але Шугалій зупинив її.
— Я хотів би, Олено Михайлівно, — мовив, стежачи за тим, яке враження справлять його слова, — глянути на фотографію, яку ви прибрали зі своєї кімнати.
Обернулася різко й зиркнула сполохано, як дитина, що вчинила недозволене.
— Мені не хотілося б… — заперечила невпевнено. — Для чого вам?
— Олекса сказав, що ви сфотографовані з Романом Стецишиним.
— Овва! Він же мій кузен.
— Тим паче.
Знизала плечима й мовчки пішла до покоїв. Принесла велике фото в рамці, мовчки поклала на стіл коло яблук.
— Роман був вродливий юнак, правда? — запитала. — Тепер він товстий і лисий… — засміялася неприродно голосно.
Справді, Роман Стецишин у двадцять років міг закохувати в себе дівчат: високий, очі великі, прямий ніс і ніжні щоки, які, мабуть, пестила не одна жіноча рука. Бо дивився на Олену Михайлівну впевнено й трохи зверхньо. А її очі промінились захопленням і любов'ю.
Шугалій перехопив погляд жінки й помітив у ньому смуток.
— Пробачте, я б не хотів завдавати вам болю, але ви любили його? — запитав.
— Який уже біль! — махнула рукою. — Давно перегоріло.
Капітан подумав, що Олена Михайлівна зараз не зовсім щира: адже фотографія донедавна висіла в її кімнаті.
— І ви весь час чекали на нього? — запитав з подивом.
— Ну, що ви! Просто не могла позбутися ілюзій.
— Але ж тридцять років! — Шугалій зрозумів свою нетактовність і поправився: — Ви дивна жінка, Олено Михайлівно!
— Звичайна.
— Але ж він виявився…
— Більшість чоловіків такі…
— Стецишин образив вас?
