Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук

— Знайшла фраєра… — промимрив Петро. — Ми тобі ще пригадаємо. — Він намагався відступити з гідністю, наскільки це було можливо в його становищі. Повернувся й пішов, не дивлячись на товариша, який задріботів слідом.

Лише тепер Олекса обернувся до Шугалія.

— Ви справді з міліції? — запитав.

— Краще б подякував чоловікові! — Ніна дивилася з цікавістю. — Не все одно — звідки?

Шугалій відкликав Олексу й відрекомендувався, пояснивши, для чого прибув до Озерська, і відчув, як одразу внутрішньо напружився Олекса. Що ж, звичайно, мало приємного в тому, що хтось почне копирсатися в твоєму житті, а хлопець він був, мабуть, непоганий. І капітан вирішив бути з Олексою гранично делікатним. Тим паче, що хлопець сам інформував органи держбезпеки про батьків лист. Хтозна, як повівся б на його місці хтось інший? Може, й не надав би значення чернетці або навпаки, не схотів би неминучих клопотів, пов'язаних з розслідуванням, і знищив би листа.

— Проведемо дівчину додому? — запропонував Шугалій. — Бо ті двоє…

— Не так уже й страшно! — В цих Олексиних словах не було бравади, і капітан запитав:

— Займаєтесь самбо?

— Гурток у нас в університеті.

— А ви його спритно поклали.

— Піжонів треба вчити.

— Але ж можна наскочити й на ніж.

— В Озерську навряд чи. Я цього Петра знаю. На таке не піде.

— Ви вже шість років не живете в Озерську, і я б на вашому місці…

— Все літо тут. Та й на зимові канікули приїжджаю. Батько весь час у роз'їздах… був, — додав з гіркотою, — і тітці треба допомогти.

— Гарна вона.

— Не те слово — гарна! А ви вже встигли побувати в нас?

— І так багато часу змарновано.

— Якщо б я раніше поцікавився батьковими паперами…

Шугалій непомітно торкнувся Олексиного ліктя, хлопець осікся.

— Якими паперами? — запитала Ніна. — Ти не казав про них.

— Ділове листування, — ухильно пояснив Олекса. — Тобі не цікаво.

— Мені все цікаво.

— Дрібниці, — махнув рукою, — всякі там карантинні заходи.

— Завтра вранці розберемо їх, — мовив Шугалій.

Вони проминули бібліотеку й зупинилися перед хвірткою, звареною з товстих залізних прутів. Дім Бабинців стояв у глибині густого саду, великі вікна світилися.

— Зайдемо? — запропонувала Ніна.

Олекса не відповів. Йому явно не хотілося розлучатися з дівчиною, однак Шугалій мав намір ще порозмовляти з ним.

— А вам на роботу зовсім близько… — удав, що не почув дівчину.

— Коли треба, мати просто гукає Ніну, — засміявся Олекса. — Борщ на столі, біжи, доню, бо прохолоне!

— Чаю поп'ємо, — дівчина відчинила хвіртку, — а хто хоче гарячого борщу…

— Завтра, — заперечив Шугалій твердо, — борщ завтра, а сьогодні ми з Олексою ще погомонимо.

Ніна ображено грюкнула хвірткою, Олекса з жалем подивився їй услід і повернувся до капітана.

— Підемо до нас?

— Проведіть мене до готелю.

— Тут два кроки.

— А в мене лише два запитання. Батько казав вам про приїзд Романа Стецишина?

— Так. Він ще місяць тому одержав листа з Канади. Взагалі вони не листувалися, може, писали раз на п'ять років, батько чомусь не дуже полюбляв дядька Романа…

— А Олена Михайлівна?

— Не знаю. Хоча… В її кімнаті висіло фото…

— Бачив, — ствердив Шугалій. — Не вистачає одного знімка.

— Фотографія тітоньки з дядьком Романом. Давня, коли були ще зовсім молодими.

— Звичайно, адже не бачилися тридцять років. Чому Олена Михайлівна зняла фото?

— Мені незручно питати.

— Розумію. Не казала, що відбулося між ними й Стецишиним?

— Вважаєте, батько тому й сів за листа до вас? Мені теж здається… Питав у тітки, каже, нічого не чула й нічого не знає. Та й справді, що могло статися?

— І все ж щось сталося, — роздумливо мовив Шугалій. — А з Чепаком ви знайомі?

— Хто ж його не знає? Батьків помічник і товариш.

— Товариш?

— Батько поважав його. Северин Пилипович з дружиною часто заходили до нас.

Вони підійшли до готелю.

— До завтра, — поплескав Шугалій Олексу по плечі, — бувай здоровий, хлопче, — перейшов на «ти», — завтра десь ранком я зайду до вас. А тепер — спати, притомився я трохи, й спати хочеться.

Певно, сказав неправду, бо ще читав, а потім лежав у ліжку з розкритими очима, поки сон усе ж не зморив його.

Будинок ветлікарні стояв за високим дерев'яним парканом на краю містечка. Шугалій одразу впізнав Чепака, хоча на фотографії, яку показали капітанові в районному відділі держбезпеки, той був значно молодший. А може, це білий халат надавав Чепакові якоїсь лікарської суворості й старив його, бо ветфельдшер рухався жваво й очі блищали зовсім по-молодечому.

І все ж Чепакові було вже за п'ятдесят. Зранку Шугалій познайомився з його біографією — власне, знайомитися було ні з чим. Народився Чепак в Озерську, батько працював на місцевому тартаку, мати посудомийницею в ресторані. На тартак незадовго до війни поступив і Северин. На початку сорок третього року гітлерівці спалили тартак, кілька робітників було заарештовано, а дев'ять чоловіків, у тому числі й Северин Чепак, подалися в ліси, де й склали кістяк невеличкого партизанського загону, що діяв у районі Озерська та Любеня.

Влітку сорок третього року карателі разом із загоном курінного Стецишина, скориставшись даними, одержаними від зрадника, підісланого бандерівцями до партизанів, розгромили загін, притиснувши його до чорних боліт. Зрадника так і не знайшли. Лише трьом партизанам пощастило врятуватися, в тому числі й Северину Чепаку — він якраз був посланий на зв'язок з підпільниками до Любеня