Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
Звичайно вся ця історія не тільки мені чотири місяці снилася. Бо розмова одразу ж перекинулася на суд.
- То чим усе закінчилося? - запитав у Діденка свекор. - Там же адвокат апеляцію подавав.
- Краще б він цього не робив. Бо суд присудив “двадцятку”, а Верховний замінив на довічне.
- Ти диви! - аж сплеснув руками свекор. - Обернулося Зінькові тим же кінцем та по тому ж місцю. В шістдесят п’ятому - пригадуєте? Подали на апеляцію про пом’якшення вироку тому сироті, на якого вбивство скинули, а йому натомість ще й додали.
- Тим то кінцем, та не зовсім тим, - заперечив Діденко. - Тоді ж безневинного засудили, а зараз справжній злочинець одержав, скільки належить.
- Все одно - якою мірою міряєте, такою і вам відміряють.
- А по синочку Верховний суд вирок підтвердив. А пацан же так сподівався, що йому за щиросердне визнання переграють на умовний строк.
- Може б і переграли, - це вже Шериф обізнаність продемонстрував, - якби він із любові чи зі страху просто сидів би і мовчав про татів подвиг. Недонесення на рідних у нас зараз злочином не вважається. А то ж він побиту машину в сусідній район на ремонт зганяв, слюсареві мовчання купив і самотужки салон від крові відмив. Хай посидить.
- Чи не надто суворо для малого? - зітхнула свекруха.
- Та ні, мамо. Коли поросята зубатими народжуються, то їм одразу ті кливаки видаляють, щоби свиноматці соски не порвали. Отак і тут - цей поросюк, котрий Вадік, схоже, в тата вдався…
- І в діда! - додав свекор. - талановитою дитинкою показав себе цей Баринов Вадим Зіновієвич. Спочатку цілий гарем із наречених завів, та ще й яких - із високопоставленими батьками, щоб уже напевне, а потім - батька-злочинця прикрив і не скривився. Та лише смаленим запахло - одразу ж і здав.
- Яка хата, такий тин, - озвався Діденко, - але я тут про що подумав? Рейтаровський сам себе перехитрував. Бо якби він тоді ж, у неділю подзвонив до нас у міліцію і сказав: хлопці, мені якісь іроди збитого мерця під морг підкинули! - то слово честі, був би він останнім, на кого б ми подумали. Та навіть якби в журналі дані правильно записав - і то шукали б ми й досі невідому машину і невідомого водія!
Отут нарешті Джигіт, який увесь вечір лише слухав, подав голос:
- І що за люди! Батько сина топить, син - батька… хіба це люди? Та це вовки якісь! У нас у горах такі довго не живуть… вовки!
- Навіть не вовки. Бо вовки своїх вовченят не загризають. Це вовкулаки. Вдень ходить - начебто людина, а раптом раз - і у звіра перекидається…
Я ще хотіла додати, що першими про вовкулаку таки наші невгамовні бабці сказали. Аж тут знову мій свекор сплеснув руками і аж підскочив:
- Говорили-балакали!… А що ж зі вбивством старшого Панченка? Ви ж самі обіцяли Зінькові, що він і за нього сяде.
- Ой, дядьку Назаре, невгамовний ви наш! Згадайте - коли це було? Сорок років тому! Перш ніж нову справу відкривати, треба аби стару закрили. Як кажуть - за нових обставин. Ясна річ, ніяких матеріалів попереднього слідства не залишилося. Сама судова справа десь у архіві. Конкретно - в області. І це ще добре, бо могли і до Києва передати - на вимогу Верховного суду. Це щоб її знайти, боюсь навіть сказати, скільки часу треба. Комп’ютерів тоді ж близько не було. Всі протоколи і експертизи від руки писали.
- Сорок років чекали, почекаємо ще.
- Але попереджаю: навіть якщо знайдемо, то спершу реально реабілітуємо отого бідолаху, чиє прізвище навіть усі забули. До речі, якби ваш друг-журналіст з переляку те рішення суду не спалив, то не мали би ми зараз проблем із пошуками.
- Дідька лисого я його більше в гості запрошу! - пообіцяв свекор. - То невже Зінько знову вислизне?
- Ну, по-перше, з Житомирської зони, де такі, як він, сидять, вислизають тільки ногами вперед на в’язничний цвинтар. А по-друге - що одне довічне ув’язнення, що два… ну хіба що друге на тому світі відбуде.
Свекруха вдруге за вечір приєдналася до розмови:
- Правильно наша баба Ксена “крулєвськего роду” каже: суд справедливий не мусить бути квапливий.
Посиділи, подумали, що життя таки й справді одне, та й те не таке довге, як хотілося б… щось навіть випили з цієї нагоди. А потім товариство взялося за мене.
- Маріє, ти коли цю історію описуватимеш, так і назви її: “Вовкулаки”.
- Хто сказав, що я описуватиму?
- А хіба ні?
- А хіба воно вартує витраченого часу? Та якби мені за свиней платили так, як братики-видавці за першу книжку, то довелося б навіть не у Зятя в генделику, а на вокзалі підлогу мити.
- А що, не заплатили?
- Бідкаються, що грошей немає, бо повість не продається. Я
