Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

Джигіт встиг тільки першу літеру вимовити, як усі ми хором підхопили:

- Сатурну більше не наливати!

Посміялися, гукнули до гурту Павла з Олексієм, що вже захекалися бігати навкруг генделика, випили на коня і почали з’ясовувати, хто кого підвозить, а хто піде пішки, бо близько. Джигіт із Галею тихенько радилися: прибирати у головній залі та на кухні зараз чи нехай краще завтра раніше встануть.

І тут на мене зненацька накотило друге дихання. Це ще з студентських років десь узялося. Бувало, перед іспитом увечері баняк кави вип’єш, щоб іще раз конспекти переглянути, а тебе вимикає через п’ять хвилин. А бувало - ганяєш цілий день, голодна на додачу, а воно раптом наче перемкнуло: і голова свіженька, і втоми немає, немов цілу добу відсипалася. Дива!

Я стала посеред веранди і почала командувати:

- Оскільки я тепер теж начальство, та ще й на громадських засадах, то я вам наказую. Перше: ніхто нікуди не їде після стільки випитого. Всі йдуть пішки. Не зима і дощу нема. Друге. Павло! Візьми за руки хлопчиків, веди додому, вкладай спати, а потім і сам лягай. Бо я затримаюсь. Третє. Шерифе! Застібни… портупею і проведи додому Павлову маму. Як не заснеш по дорозі назад, то вертайся сюди.

Братик образився:

- П’яний майор міліції, що спить під тином - то для нашого села занадто екзотично.

- Не перебивай старших, роби, що наказують.

Павло без заперечень узяв обох синів за руки, а Олексій мою свекруху під лікоть - і рушили в темряву.

А я вже як розкомандувалася, то не могла зупинитися:

- Пане підполковнику, вас я попрошу залишитися. І вас, тату, теж. Бо ви хоч і п’яненький, але єдиний свідок. Галю, серденько, ти свій пісочник іще не вимкнула? От добре! Зроби нам три кави, такі міцнющі, щоб аж-аж! Бо у нас балачки закінчились, а розмова почалась.

Коли ми сіли на куток уже прибраного столу і Галя принесла каву, я помітила, що й начальник міліції тримається так, наче щойно тверезісінький випадково на вогник зайшов. Що то досвід!

Діденко скуштував каву, саме скуштував, а не відсьорбнув чи відпив, поставив чашку і сказав:

- Маріє, розповідайте чи питайте - як вам краще. А я уважно слухаю.

- Спитаю. Чому Зінько Рейтаровський ані на слідстві, ані на суді не прикинувся божевільним? Мовляв, я не живу людину збив, а привида убієнного сорок років тому раба божого Григорія. Отак, як він синові з переляку сказав.

- Бо знав, що ніякої експертизи не витримає.

- Знав, не знав… але це ж краще, ніж усе на свого Вадіка звалювати. Як кажуть у нас у селі, самашедших навіть на суді жаліють. Бо з наволоччю яка розмова? Або в голову його, або строк йому. Або ще краще - і в голову, і строк.

- Маріє, визнали б його неосудним чи ні - ще невідомо. А от добровільно зізнатись у ще одному вбивстві, коли тебе за вбивство ж судять - то, знаєте, на рівні самогубства. Бо з одним покійником на совісті ще є шанс від довічного відкрутитись, а з двома - здохне, вибачайте, в Житомирській зоні і собаки не загавкають.

Свекор, котрий, здається, вже остаточно прийшов до тями, встряв зі своєю баночкою на дьоготь:

- Зараз! Здохне він у зоні! Я тут недавно в газеті читав, що навіть Онопрієнку збираються його довічне до двадцяти років скостити.

- В газетах, вибачайте, чимало дурні пишуть. А те, що Зінько із зони не вийде - то вам не тільки я гарантую.

- Ну-ну, пане начальнику, розказуйте-розказуйте! Бо відчуваю, що ви щось таке знаєте, про що ми не відаємо.

Підполковник Діденко помовчав, посопів трохи, акуратно допив каву і махнув рукою:

- Ну добре, умовили. Тим більше - сторонніх тут уже немає. Ви, Маріє, можна сказати, тепер офіційний правоохоронець, а ваш шановний свекор заявлений свідком по новій справі. Точніше - по новій старій.

- Хто, я? Свідком? А кого ще вбили?

- Поки що нікого. Я ж казав - нова стара справа. Але прошу не розголошувати. Одне слово - ми домоглися через Верховний суд відміни рішення по вбивству старого Панченка ще до того, як ми ту кляту справу в архівах розшукаємо і вчинимо повторне слідство.

- І як це вам вдалося?

- Не питайте, Маріє, не питайте… сказав би мені хтось років зо двадцять назад, що так можна зробити, то я би довго сміявся. Бо хто колись про права підозрюваного чи підсудного згадував?

- Які права? - озвався свекор. - Признавайся і кайся, навіть якщо ти невинний. Як тоді казали? У нас безневинних не заарештовують, міліція не помиляється, а радянський суд - то й взагалі найгуманніший у світі.

- Отож, - погодився Діденко, - але що б там не казали, навіть у радянській конституції було написано, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину інакше як за рішенням суду. Інша річ - в яких саме кабінетах ті рішення приймалися. Але