Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Можна без кіно і навіть без телебачення.

Отут у двері кабінету постукали і увійшов, як я зрозуміла, автоексперт. Тверезий і заклопотаний.

- Ну що - ситуація така: реальних доказів, як кіт наплакав. Самі лише опосередковані. Сліди протектора найкраще читаються на одязі, а його, як я зрозумів, зняли, знищили і підмінили іншим. На бампері і капоті є сліди рихтування. В одному місці зафарбовано. Але - самі розумієте - підозрюваний скаже, що це він ще минулого місяця з вантажівкою поцілувався, а де саме ремонтував - не пригадує.

- Ну хоч якась ниточка реальна є?

- Ниточка є. У прямому розумінні. Ось вона.

І він поклав на стіл уривочок грубої нитки у прозорому пакетику.

- Зачепилася знизу за днище, та ще й у такому місці, що ми ледве роздивилися. З ями добре підсвітили, тільки тоді помітили. Але до чого її прив’язати?

Чи хотіла я цього, чи ні, але отут справді відчула себе детективом:

- Є до чого прив’язати. Другий кінець цієї ниточки до Панченкового двору тягнеться. Та не дивіться ви на мене так, я з глузду не з’їхала. Це собача шерсть. У нас у селі з неї светри в’яжуть. Донька Семена Григоровича теж батькові сплела - із шерсті їхнього ж кунделя. Він у тому светрі якраз і був на поминках. Залишається під’їхати у Великі Колоди, посмикати песика за хвоста - і маєте свій прямий доказ. Я так розумію - головний.

Підполковник Діденко встав, перевірив, чи застібнуті всі ґудзики на його кітелі і урочисто проголосив:

- Маріє, якщо ви зараз додому поїдете на маршрутці, а не моєю машиною, то я напишу рапорт аби мене звільнили з роботи за профнепридатність, а весь кримінальний розшук розігнали по тій же статті. Велике спасибі! З нас належить! Скажіть тільки - де і коли.

- І вам спасибі. Приїду в село, як велика пані. Не забудьте тільки мигавку і сирену увімкнути.

Я прекрасно розуміла, що машину посилають у село не задля мого гонору, а щоби справді поскубти панченківського кунделя. Але піти отак просто - не випадало.

- Маю ще одне питання: що таке “півняра”?

- Ну… по-блатному… як би це вам, жінці, делікатніше пояснити… одне слово - зек, якого в зоні силоміць зробили гомосексуалістом. А де ви це слово чули?

- Таж Рейтаровський санітара зопалу обізвав.

- А-а-а, ну тоді з нас двічі належить - за цю підказку. Бо будь-який, вибачайте, “півень”, тата з мамою здасть аби тільки знову на зону не втрапити. Тож окрім доказів маємо ще й свідків. Маріє, у вас усе, чи ще якийсь сюрприз маєте в загашнику?

- На разі досить. Бо ви й справді ту заяву напишете, а хто моєму Олексі рекомендацію в міліцейську академію дасть?

- Маріє, це шантаж!

- Ага! А як ви здогадалися?

- Та я швидше вам рекомендацію дам! Якщо по совісті… Щоправда, не в академію. Поки що. Але не будемо забігати наперед. Машина чекає.

Пройшло чотири з гаком місяці. Настала… а якщо казати точно - то ЩО настало? Це колись в Україні було чотири пори року, а зараз? Було літо, було літо, та й стала зима, а потім знову - була зима, була зима - та й настало літо.

Одне слово - кінець травня. І навіть увечері так спекотно, що Зять мусив накрити нам стола не в самому генделику, а на свіжоприбудованій веранді. Компанія зібралася не так щоб велика, бо самі лише свої - ми з Павлом, свекор зі свекрухою, ясна річ, Шериф, кума Вікторія з районної податкової (поки що без чоловіка, який знову десь там засідає). І нова людина, ні не те щоб взагалі незнайома, просто за отаким от столом - вперше не по службі. Бо то підполковник Діденко, Олексіїв начальник.

І ще одна новація: за окремим столиком сидять і старанно удають із себе дорослих наші з Павлом хлопчики. Посидіти разом із дорослою компанією та ще й увечері їм дозволили виключно, як любить повторювати мій свекор, з педагогічних міркувань: в якості нагороди за… мало не сказала - високі показники в навчанні. Точніше - за хороші оцінки у табелях.

Сиділи, піднімали тости, гомоніли, віддавали належне неперевершеній майстерності Джигіта і його господині Галі. Вони все облаштували, як слід, а тоді зачинили головний зал і приєдналися до нас. Ну мають же право й вони хоч колись на свято душі.

- Це ж відколи нам так добре не було? - пустився у спогади свекор, - либонь із Броникового весілля.

- Кому весілля, а кому гірше похмілля, - подала голос свекруха, котра зазвичай у компаніях мовчала, - як згадаю бідного Семена Григоровича, то плакати хочеться.

Всі затихли. І напевне, водночас подумали, що життя у наших Великих Колодах - як у шістдесят п’ятому, поділиться на те, що було ДО того, як учителя вбили, і те, що діялося ПІСЛЯ того.

Наша зі свекром участь у слідстві проти Рейтаровських-Баринових не обмежилася самою лише пригодою в морзі