Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Маю до вас ділову пропозицію. І прошу цілковитої конфіденційності.

— Ого, прокуратура вже живе в демократичному ритмі, раніше балака була простішою: стій, хто йдьот, руки за голову!

— Однією з тем вашої програми на телебаченні була «Деметра».

— Я можу не відповідати?

— Можете.

— Тоді… Ма, я мушу бігти.

— А пироги?

— Увечері. Вас кудись підкинути?

«Ще бракувало, щоб він побачив дірку на колготках, як же його взутися? Швиденько — ноги в чоботи. І взуття нове куплю. За квартирні гроші».

Перед будинком чекала на них розкішна «ауді».

Олег прочинив дверцята, вмостився сам.

— Ось чому ви не захотіли відповідати на моє запитання щодо «Деметри»… Таку машину купити на журналістську зарплатню… — Кулик глянула на Ткача.

— А я її не купував, — Ткач кермував з двору.

— Вам її подарували.

— Саме так. І не мені особисто, а телепрограмі «А як насправді».

— Власником якої ви є, бо маєте свою продакшн студію для створення телепродукту.

— Вже провели оперативно слідчі дії?

— Авто не «Деметра» подарувала?

— Комерційна таємниця. Вам до прокуратури?

— А ви куди?

Олег пригальмував біля брівки. Вимкнув мотора, обернувся до Кулик. Пальто з колишньою норкою на комірі, немодна норкова таки каструля на голові, бліде обличчя без слідів макіяжу, тонкі губи. Розумні чіпкі очі.

— Гаразд. Ви порушите справу проти «Де метри»?

— Це залежить од вас.

— Я вас недооцінив.

Кулик подала папірця.

— Читайте.

«І ще, окрема подяка Олежкові Ткачу, журналістові нашому. Якби не його програма про фірму «Деметра», то й моя історія закінчилася б по іншому. Одержав наш Ткачик, борець за суспільну справедливість, гарного хабара за те, що стулив пельку з приводу злочинної діяльності «Деметри». А зі мною у «Деметри» обломчик вийшов.

Не на таку нарвалися. Мало, що я тут, ціла, здорова, з дітьми, та ще й на добрі гроші їх розвела».

— Що це? — збентежився.

— Лист Лідії Олійник.

— Знайшлася?

— Я хочу її знайти.

— Звідки лист?

— З Америки.

— Нівроку. Чим можу зарадити? Я справді колись випадково вийшов на «Деметру», що допомагала убогим українським матерям. На неї недоброзичливці звели наклеп, начебто «Деметра» торгує немовлятами за кордоном.

— В Америці?

— В Америці. Провів журналістське розслідування, зрозумів, що «Деметра» до злочинів стосунку не має. Все.

— Нова «Ауді» — купа грошей, — Кулик подивилася на Ткача. — Ви хочете сказати, що ви — убога українська мати з немовлям, на яких пролився золотий добродійний дощ? Поділюся з вами своїми творчими планами. Я знайду Олійник, навіть якщо та відлетіла на Марс. Вона втаємничена в справи «Деметри». Досить, щоб свідчити з документами в руках. Цю жінку ви знаєте, і якщо не боїтеся прокуратури, то побійтеся її. Вона не промине шансу.

— Ви її не знайдете.

— Я розкручу цю справу і, повірте, зроблю не менш резонансною, ніж — про отруєння дітей у ліцеї.

— Що вам треба від мене?

— Співпраці. Мушу швидко з’ясувати, з ким тирлувалася в «Деметрі» Лідія Олійник, хто відправляв її до Америки. По-друге, де в Америці міститься їхній осередок, це має бути клініка чи щось таке, жінки там народжують. І по третє, чи шукали вони Олійник, яка вислизнула від них, як вона пише, з грошима і дитиною, чим завдала їм збитків. «Деметрі» слід пояснити, що потрібна поквапна, щира і вичерпна відповідь на всі за питання. Бо.

— Чому ви не робите це офіційним шляхом?

— Неофіційно — швидше. З допомогою доброго слова й пістолета все робиться хутчіше, ніж просто за доброго слова. Зброї не маю, застосую еквівалент — гроші.

— Ви платитимете мені? — Ткач обмірковував становище. — Тоді так. Я попереджаю їх про небезпеку, вони відкуповуються від вас інформацією, ще й допомогою, бо Олійник їх таки кинула, а мені дякують красненько, радше, зелененько.

— Що збереглося у вас від вашого розслідування?

— Все. Я не викидаю луски від золотих рибок.

— Хочу подивитися.

— Давайте адресу, завезу касету.

— У мене немає відеомагнітофона.

— То ви одна така в Києві.

— Яка є.

— Гаразд. Поїхали.

Біля студії Кулик незграбно виплуталася з шикарного авта у заметіль. Ткач недбало кумкнув брелоком, від порога озирнувся помилуватися красунею «ауді».

У мурашнику студії на супутницю шефа, котра старомодною лахманністю дисонувала молодечо попсовому загальному антуражеві, ніхто уваги не звернув: і не такі клієнти трапляються.

Ткач завів Кулик за вигородку в загальній кімнаті, всадовив.

— Зоряно, риссю до мене. Ось номери касет, знайди, принеси, покажи цій пані. Потім віднесеш назад…

— Теж конячкою?

Ткач оглянув тонку, як соломина, дівочку в обтислому до анатомічних деталей вбранні, оцінив півметровий чорний манікюр, так само чорну помаду на білім виду, заяложені дреди до плечей, перламутровий крихітний мобільник замість кулона.

— Усе сказала?

Зоряна поставила перед Кулик стосика з трьох касет.

— Переглянете, покличте, — потекла до виходу місячною ходою Майкла Джексона.

— Даруйте, Зоряно, я не вмію.

Зоряна кліпнула, зроду віку не бачила людей, що не могли дати раду видакові.

— Ось, ось і ось. Це —