Демони Ленінграда - Адам Пшехшта

плащ немовля, сніг навколо почервонів. Я вискочив з машини, побіг. Вона скинула хустку з голови – збоку лежав поношений, картатий коц – і понуро завивала, показуючи всьому світу закривавлені уста, широко відкриті, божевільні очі. Згорток, який ця божевільна тримала в обіймах, ще рухався, проте я бачив, що з кожною хвилиною, слабше і слабше. Я вирвав у неї немовля, розгорнув клунок – в дитини було перегризене горло. Я притиснув “Токарєва” до вуха жінки, натиснув гачок. Вона впала обм’якло на сніг, до затулених невидимою ватою вух продерлися три сухих постріли.

-- Това… нанте, …нанте! Товаришу лейтенанте! – водій сіпав мене за рукав.

Наче уві сні я скерував дуло в його бік, він відскочив назад, в очах – страх.

-- Поїхали! – скомандував я дерев'яним, чужим голосом.

У вуличному гучномовці хтось пристрасно декламував вірш Бодлера:

Тоді підскакують раптово люті дзвони,

І в небо стьмарене страхітливо ревуть,

Мов духи мандрівні, що стогони й прокльони

Зригають на свою неприкаянну путь;

І довгий катафалк з блискучими дверима

Проходить у душі; подолана давно

Надія хлипає, й розпука нещадима

Встромляє в череп мій прачорне знамено.

Я з тріском зачинив двері машини, ми рушили. Місцева радіостанція передавала поетичні твори на зміну з найновішою інформацією – задля підтримки бойового духу. Не така вже й дурна ідея, мешканці Ленінграда завжди славилися любов’ю до поезії – не шкодило нагадати їм про це, коли настав час тотального хаосу, але скидалося на те, що вибір текстів залишав бажати кращого… Однак я знав, що радіоведучі отримали від влади карт-бланш, вони могли говорити про все, з одним єдиним винятком – голод. Ця тема була в Ленінграді табу.

-- От сука! – відізвався водій, очевидно, до нього повернулася, втрачена при вигляді зброї, відвага. – Інші матері віддають дітям свій продуктовий пайок і вмирають…

-- Мовчати! – гаркнув я.

В мене не було бажання вислуховувати розмірковувань на тему моралі. Не зараз. Водій послушно замовк. Я знав, що він має рацію – дійсно, віддавши власний пайок дітям, з голоду померло так багато матерів, що було сформовано особливі патрулі, які регулярно перевіряли, чи в помешканнях залишився хтось живий. В багатьох родинах єдиним годувальником була мати, бо батьки переважно перебували на фронті, невдовзі після її смерті помирали також молодші діти, старші інколи виходили на вулицю жебракувати й красти, розпачливо намагаючись виторгувати у долі кілька додаткових днів. Без особливих успіхів – ленінградці вже не мали чим ділитися, а кар’єра неповнолітніх злочинців переважно тривала недовго; тих, у кого було дванадцять років, карали смертю, як дорослих. За бандитизм.

Ми заїхали на подвір’я в’язниці; водій закрутив машиною у крутому розвороті, чи то хотів похизуватися, чи показати невдоволення моєю поведінкою – в результаті цього хвацького маневру я полетів набік і боляче вдарився ліктем – і зупинив автівку біля кількох інших, вишикуваних на спеціально виділеному майданчику. Я мовчки виліз і пішов у кабінет начальника, залагодивши необхідні формальності, зажадав побачення з Бахаловою. Виділений мені за провідника вартовий повідомив, що її саме допитують. Незважаючи на поганий настрій, я посміхнувся під носом – здається, мій приятель з НКВД не байдикував, от, що означає відповідна мотивація…

Не знаю, що в ній бачив Бєляєв, може колись вона була красивою. Тепер її краса була в минулому; напівгола, в порваній гімнастерці, з обвислими, посинілими від холоду цицьками, на яких я зауважив кілька слідів від опіків, вона не зацікавила би жодного чоловіка. Розпухле, фіолетове обличчя вказувало, що допит тривав вже певний час. Бахалова сиділа на прикрученій до бетонної підлоги табуретці, навколо неї стояли три офіцери НКВД, в тому числі й Кутєпов. Кивком голови, я викликав його в коридор, коли він вийшов – попросив відзвітувати. Він витягнув з кишені пачку цигарок, ввічливо запропонував. Я охоче пригостився, я знов відчував голод, а руки задерев’яніли від холоду – камери не опалювалися. Ми закурили.

-- Що з нею? – запитав я.

-- Зізналася, що приготувала гуляш з людського м’яса, -- повідомив Кутєпов. – Але, -- він енергійно видихнув дим. – Чуття вас не обмануло, товаришу, це не все. Вона хотіла потрапити в секту, до Досконалих.

Попри виголошений з повною шани посмішкою комплімент, очі енкаведиста залишалися пильними й сповненими підозри.

-- Але вони з’їдають серця, -- я зморщив брови. – А гуляш був…

-- Гуляш – тільки прелюдія, частина ритуалу, -- перебив він мене. – Вони називають це “втрата душі”, -- повідомив Кутєпов з іронією. – Перш, ніж їх прийме вчитель… так, є в них такий… вони повинні довести, що відмовляються від будь-яких моральних принципів. Тому вони вбивають і здійснюють акти канібалізму, пожирання серця – це причастя, вінець довгої дороги. Все разом повинно звільнити їх від обмежень людського існування, вони вірять, що з’ївши серце власноручно вбитої людини й отримавши благословення вчителя, здобудуть статус напівбога.

-- А конкретніше? Окрім морозостійкості?

Вже вимовляючи ці слова, я знав, що допустився помилки – клятий, отупляючий голод! Раніше я не сказав Кутєпову про те, що розповіла мені донька двірнички – ба! – я навіть не запитав дівчину, як її звати, тепер буде важко пояснити, що це ненавмисне, що я не приховую інформацію.

Я важко зітхнув і згасивши недопалок цигарки, поглянув Кутєпову просто в очі.

-- Я допитав особу, яка вижила після засідки сектантів. Вона твердить, що сектанти не відчувають холоду. Ані страху, -- додав я, подумавши. – Може саме тому, вони називають себе Досконалими.

Якусь мить той мовчав, міряючи мене поглядом з напруженою, майже клінічною увагою. Я завмер немов загіпнотизований, якщо він дійде до висновку, що за його спиною, я веду якусь гру… Нарешті він похитав головою – легким, ледь помітним рухом, сам не знаю, чи співчуваючи моїй наївності, чи не здатний повірити, що я