Іспанський варіант - Юліан Семенов

— З усіх поглядів?

Мері усміхнулась:

— Саме так. Чому ти не хочеш узяти мене на фехтування?

— Ти ж знаєш, у нашому клубі не заведено, щоб дами були присутні в залі фехтування.

— Пора порушити ці ваші дряхлі аристократичні закони. Я жінка з передмістя, де немає клубів. Мені можна. З ким ти сьогодні фехтуєш?

— Лерст, я не знаю, хто це…

На якусь мить, перед тим як Лерст опустив сітку, обличчя його здалося Яну знайомим. Але він зразу ж забув про це, бо Лерст фехтував чудово. Він був артистичний у нападі і зовсім недосяжний в обороні.

«Чому він зволікає? — подумав тоді Пальма. — Він уже разів чотири міг би перемогти мене. Мабуть, йому подобається затяжна гра. Він хороший спортсмен, коли так».

— Знаєте, — сказав Ян Лерсту, коли вони, піднявши захисні сітки, потиснули один одному руки, — нехай у нас буде турнір з трьох боїв.

— У вас зірке око і точна рука, — відповів Лерст. — Через рік мені не хотілося б фехтувати з вами.

— Не любите програвати?

— Дуже.

— А це спортивно? Лерст засміявся:

— Ви хочете моєї крові, а я вашої дружби. Я її домагався з першого ж нашого знайомства.

«Де ж я його бачив? — знову подумав Пальма. — Я його напевне десь бачив».

— Хіба ми з вами зустрічались? Я забув… Лерст пильно подивився у вічі Яну й відповів:

— Я маю на увазі наше заочне знайомство: це я дзвонив вам учора. Я — секретар німецького посольства.

Москва, 1938, 6 серпня, 12 год. 42 хв.

— Які будуть пропозиції, товариші? — спитав начальник управління.

— Є варіант — це підмінити літак, — доповів керівник відділу, — перспективний з усіх поглядів. Я підготував сім берлінських адрес, які можуть встановити точно, в який саме день вилітає літак, його номер і прізвища членів екіпажу.

— Ваш надмірний оптимізм непокоїть мене, — сказав начальник управління, — вони можуть відправити цей літак не з Темпельхофа… Я знаю ваших тамтешніх людей, це надійні люди, але Гейдріх може відправити літак з випробувальних аеродромів заводу Хейнкеля, поблизу Науена. Вони практикують це в окремих випадках. Канаріс, по-моєму, саме звідти літає до Іспанії. А що, коли літак вони відправлять з Науена? Можливий варіант?

— Цілком.

— У кого є інші пропозиції?

— Дозвольте, товаришу комісар?

— Прошу.

— Можна продумати такий варіант: Юстас організує виклик Хагена з їхньої бази в посольство, в центр Бургоса. А тим часом ми своїми зусиллями за шифром Гейдріха передаємо радіограму Юстасу, щоб забезпечити доставку Доріана на аеродром, і посилаємо туди наш літак з Барселони, закамуфльований під «німця».

— Цікава пропозиція, але цією пропозицією ми занапастимо Юстаса. Його буде скомпрометовано. Ми повинні продумати варіант, за яким Хаген, саме Хаген, передасть Доріана нашим людям… А як останній варіант, найостанніший — ця ваша пропозиція серйозна.

— Який же тоді передостанній варіант, товаришу комісар?

— Їх кілька, передостанніх, — відповів начальник управління. — Наліт на конспіративну квартиру гестапо — те, що пропонує Вольф. Але зараз я ще подумав — і це дуже просто: Штірліц вивозить Доріана підчас нальоту республіканських літаків на Бургос. Це мені здається найпростіше… Тільки потрібні дві абсолютні гарантії. Перша — літаки туди прорвуться, і друга — вони неодмінно роздовбають гестапівський будиночок. Та коли я думав про всі ці передостанні варіанти, я щоразу впирався ось у що: як же Доріан пояснить своїм знайомим таку тривалу відсутність? Хоча, — він невесело усміхнувся, — спершу його треба вирвати, а потім уже сушити голову над легендою його повернення. Які є ще думки, товариші?

— Дозвольте, товаришу комісар?

— Будь ласка.

Лондон, 1936

На прийомі в надзвичайного й повноважного посла Німеччини Іоахіма фон Ріббентропа зібралися активісти «Англо-німецького товариства», дипломати, відомі англійські й іноземні журналісти, актори, представники ділової громадськості. Частували, як завжди на прийомах у німецькому посольстві, смачною ковбасою, чудовим біло-рожевим окороком, і було дуже багато найкращого мюнхенського пива.

Уго Лерст, який зустрічав гостей біля входу, вклонився Мері Пейдж, потис руку Яну Пальмі й сказав:

— Ходімо, я познайомлю вас з моїми колегами. Але знайте, я нікому не говорив, що ви переможений, я говорив усім, що ви — переможець.

— Даремно, — зауважив Пальма, — я люблю, коли про мене кажуть правду. Принаймні про мої перемоги і поразки в спорті.

Мері засміялась:

— Не вірте йому, містер Лерст. Ян не терпить, коли про нього кажуть правду. Він страшенний честолюбець, він хоче завжди вигравати.

— Покажіть мені людину, яка любить програвати, — зітхнув Лерст. — Думаєте, я люблю програвати?

Він спинився біля благовидного старигана й звернувся до нього:

— Містер Роквон, дозвольте представити вам містера Яна Пальму. Він — діамантове перо Риги, пише й для ваших газет…

Пальма і Роквон потисли один одному руки. Лерст пояснив Мері:

— Містер Роквон — один з організаторів журналу «Англо-німецьке ревю».

— Я й не чув про такий журнал, — шепнув Ян Мері так, щоб його шепіт розібрав Лерст.

— Я теж не чула.

— Про нього мало хто знає, — усміхнувся Лерст, — а мені хотілося б, щоб про цей журнал знало якнайбільше людей у Великобританії.

— Справді, підпільний журнал у Лондоні поки що не в моді. А втім, хто знає, що буде через рік-другий.

— Я хочу познайомити вас з містером Ріббентропом, — сказав Лерст і підвів Пальму й Мері до посла.

На Ріббентропі був строго чорний костюм. У петельці поблискував невеличкий золотий значок члена партії.

— Пане посол, — звернувся Лерст, — дозвольте відрекомендувати вам друга Німмечини, журналіста Яна Пальму.

— Радий бачити вас, містер Пальма.

— Дуже радий бачити вас, пане посол.

— Міс Мері Пейдж, — сказав Лерст, відрекомендовуючи подругу Яна.

— Здрастуйте, міс Пейдж. Приємно, що ви знайшли вільну хвилину й завітали до нас.

— Міс Пейдж, — пояснив Лерст, — не тільки любить спорт, не тільки чудово співає про спорт, але й представляє собою клас англійських болільниць у спорті.

Мері зауважила Лерсту:

— Це не клас, це стан.

— Мабуть, міс Пейдж захоплюється не тільки спортом і піснями, — озвався Ріббентроп, — а й суспільними науками. Відрізнити клас від стану — це справа філософів та соціологів, і аж ніяк не чарівних жінок.

— У наш час, — відповіла Мері, — жінки дедалі більше й більше прагнуть до політики. Нічого не вдієш — це тепер модно.

Ріббентроп розвів руками:

— Що ж робити чоловікам? Мабуть, обов'язок рицаря — уступити місце жінці.

Пальма хмикнув:

— Якщо ми пустимо жінок у політику й уступимо їм місце, пане посол, нам буде дуже важко жити на світі. Почнеться найгірша форма ліберального вандалізму.

— Я