Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Ну, що ви про це скажете?

— Ти про це не говорив слугам?

— Я вирішив краще почекати вас.

— Ходімо до салону.

За хвилину Мегре вже стукав у двері спальні. Ніхто не відповів, але, відчинивши двері, він зустрівся поглядом з пані Фюмаль.

— Що вам іще потрібно? Дайте мені нарешті заснути.

Вона мала такий же вигляд, що й уранці, і важко було сказати, п'яна вона чи ні.

— Пробачте, що я вас турбую, але я мушу виконувати свій обов'язок. Прошу вас відповісти на кілька запитань.

Насупивши брови, вона вичікувально дивилась на нього, немов намагаючись збагнути, куди він гне.

— Якщо не помиляюсь, всі слуги сплять у кімнатах над гаражем.

— Так. А що?

— Ви курите?

Вона завагалась.

— Ні.

— Ви завжди спите в цій кімнаті?

— Що ви маєте на увазі?

— Гадаю, що ваш чоловік останнім часом не ночував у ваших покоях?

Було видно, що вона все зрозуміла, і, вже не намагаючись хитрувати, благально глянула на комісара.

— Він ще там? — тихо запитала вона.

— Ні. Але слід гадати, що він там ночував.

— Можливо. Не знаю, коли він пішов. Він з'являється і зникає, коли…

— Хто це?

Пані Фюмаль здивовано зиркнула на Мегре. Вона була переконана, що йому все відомо, і тепер жалкувала, що бовкнула зайве.

— Вам хіба не казали?

— А хто про це знає?

— Ноемі… Або Жермен… Вони обидві знають… Ноемі навіть… — Її губи скривились в загадковій посмішці.

— Це ваш коханець?

Замість відповіді, вона глузливо зиркнула на комісара і зайшлась хрипким натужним сміхом.

— Невже ви гадаєте, що в мене може бути коханець? Кому я така потрібна? Погляньте на мене, комісаре! Чи, може, я сама покажусь!..

Вона судорожно схопилась за ковдру, і Мегре здалось, що вона зараз гола вискочить з ліжка.

— Коханець! — повторила вона. — Ні, комісаре. В мене нема коханця. Я вже давно не…

Вона раптом збагнула, що сказала зайве.

— Колись я мала коханця. Про це дізнався Фердінанд. І все життя мені довелось розплачуватись за це. Він за все вимагав плати, за все. Ви розумієте? Але мій брат нічого йому не зробив. В нього лише одна вина, що він син мого батька і мій брат.

— Отже, в тій кімнатці спав ваш брат?

— Так. Він часто там ночує, кілька разів на тиждень. Завжди, коли в нього є сили дістатись сюди.

— Що він робить?

Вона визивно глянула йому в очі, ледве приховуючи готовий прорватись гнів.

— Він п'є! — кинула вона. — Так само, як і я! Йому не залишається нічого іншого. Колись у нього були свій дім жінка, діти…

— Ваш чоловік обібрав його?

— Він забрав у нього все до останнього су. Та якщо ви гадаєте, що його вбив мій брат, то помиляєтесь. Він не здатний на це. Як і я.

— Де він зараз?

Вона знизала плечима.

— Мабуть, десь у барі. Він уже не молодий, йому п'ятдесят два роки, а коли б ви побачили його, то дали б усі шістдесят п'ять, його діти вже поодружувались і не хочуть з ним зустрічатись. Дружина працює на заводі в Ліможі.

Її рука потяглася до пляшки.

— Це Віктор впускав його в дім?

— Коли б Віктор його побачив, він би розповів Фюмалю.

— У вашого брата є ключ.

— Так. Це Ноемі для нього замовила у слюсаря.

— Як звати вашого брата?

— Еміль… Еміль Лантен… Не можу сказати, де він зараз. Коли він довідається з газет, що Фюмаля вбито, він довго не наважиться сюди приходити. Врешті, ви його самі можете підібрати десь на вулиці або в Армії спасіння.

Вона знов визивно глянула на комісара і, гірко скрививши губи, піднесла до рота пляшку.

Не було потреби говорити, хто він, чи показувати нагрудний знак. Крізь засклене віконце у дверях зсередини було добре видно, хто дзвонить. Двері одразу ж відчинились, і чийсь голос захоплено вигукнув:

— Пан Мегре!

Він також упізнав жінку, яка відчинила двері, впускаючи його до жарко натопленої кімнати. Їй зараз уже було років шістдесят, але вона майже не змінилась відтоді, як Мегре врятував її від халепи: стара займалась звідництвом і влаштовувала таємні любовні побачення у своєму будиночку на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт.

Він не сподівався зустріти її в ролі хазяйки великого готелю на вулиці Етуаль, на вивісці якого значилось: «Здаються розкішні номери на місяць і на тиждень».

Власне кажучи, це був зовсім не готель. За бюро тут правила маленька затишна кімнатка з м'якими кріслами, де на шовкових подушках муркотіли три персидські коти.

Придивившись уважніше до хазяйки, комісар помітив, що її світле від перекису водню волосся трохи поріділо, обличчя і все тіло дещо розпливлись, шкіра стала восково-жовтою, але загалом роки мало вплинули на неї. Вона звільнила одне з крісел і, коли Мегре сів, приязно всміхнулася до нього.

— Що вас