Коло смерті - Кріс Тведт

— Га? — Сюнне ніяк не могла допатрати, але я вже не мав часу щось пояснювати.

— Знаєш якогось лікаря? Мені потрібний лікарняний. Лише на один день… Треба дещо зробити.

— Ви вже одужали, пане Бренне? — ввічливо поцікавилася Єва Ґрангейм.

— Так, то була всього лиш якась шлункова інфекція. Неприємно, але швидко минулося.

Я сидів за невеличким столом для свідків посеред судової зали, готовий давати покази після одноденної перерви в судових засіданнях з причини мого нездужання. Минулий день видався для мене шаленим. Живіт скрутило від нервового збудження.

— Пане адвокате, будь ласка, — ваш свідок, — оголосила суддя.

Рюне Сейм теребив пальцями полу мантії — він теж нервувався, бо було чого. Я не мав часу ввести його в курс справи. Він не знав, що його чекає. Я встиг лише написати на клаптику паперу перше запитання, яке він мав мені поставити.

— Е-е… учора, ні, позавчора, ви відповіли на запитання прокурора, що… — Рюне зиркнув на стіл, мабуть, звірився з цидулкою, — … що не знаєте, хто насправді стояв за побиттям Ґерд Ґарсгол.

— Це правда.

— Дозвольте ще раз поставити вам це запитання. Чи знаєте ви, хто стояв за нападом на Ґерд Ґарсгол?

— Так! Тепер знаю.

У залі запала німотна тиша. Шерехи, шаркання ніг, шепотіння — усе стихло.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив він, відхилився на спинку стільця, чекаючи відповіді. Уся зала завмерла в очікуванні.

— Усе почалося, — спроквола заговорив я, але таким невиразним, скрипучим голосом, що довелося почати знову. — Усе почалося, власне кажучи, багато років тому. Для мене ж — лише сім місяців тому, коли я взявся за справу Арона Сьорвіка. Його, як відомо, засудили за подвійне вбивство, скоєне 1985 року. Моїм завданням було з'ясувати, чи існують підстави для перегляду справи.

— Ваша честь, — тихо втрутився Ульв Ґарман. — Це не…

Єва Ґрангейм не дивилася на нього, вона дивилася на мене.

— Даю вам дві хвилини, пане Бренне, аби довести мені, що ваш пасаж має хоч якесь значення для суду.

Я раптом дуже спітнів під сорочкою.

— Поліція без зволікань надіслала мені матеріали, — вів я далі. — Чимало пачок з документами, але взятися до роботи негайно я не зміг, бо саме почав працювати з іншою справою, справою Ганса Міккельсена. Дуже важкою і складною для захисника справою. Усі ви знаєте, чим це скінчилося. Саме тому ми тут. На Ґерд Ґарсгол напали, а мене арештували й звинуватили в цьому нападі. Три місяці я просидів у камері попереднього ув'язнення. Після звільнення отримав роботу в адвокатській конторі Сюнне Берґстрьом. Коли я прийшов до моєї колишньої фірми за матеріалами вестьойської справи, виявилося, що вони зникли. Поліція забрала їх відразу після мого арешту, так мені сказали. Більше я про цей факт якось не замислювався.

Ульв Ґарман підвівся.

— Ваша честь, так не годиться. Бренне може тут цілими днями розводитися про славні сторінки своєї блискучої кар'єри. Я чудово розумію, навіщо він витягнув на білий світ оту вестьойську справу. Вона репрезентує його успіх, а мою поразку. Я ж змушений наполягати на певній релевантності. Ми повинні зосередитися на звинуваченні. Сьогодні йдеться саме про це.

— Пане Бренне? — грізно озвалася Єва Ґрангейм. Вона мала б звертатися до Рюне Сейма, бо ж він був моїм адвокатом, але Рюне Сейм самоусунувся, зайняв позицію спостерігача, і всі це розуміли.

— Я знаю, що багато прошу, — стиха мовив я. — Я дуже добре розумію, як нелегко вгледіти зв'язок моєї розповіді з нинішнім судовим розглядом. Але моє свідчення матиме вирішальне значення, і ви самі в цьому скоро переконаєтеся, якщо матимете дрібку терпіння.

Я перехопив погляд судді і вже не відпустив.

— Я був правником майже двадцять років, переважно адвокатом, і дозволю собі сподіватися, що виконував свої професійні обов'язки чесно й сумлінно. Мої процеси в цьому суді годі перелічити, та я ніколи не мав звички вдаватися до дешевих трюків чи безглуздих маневрів, які відволікають. За моїми плечима двадцять років зразкового поводження, ваша честь, і я тут борюся за своє життя. За своє професійне й приватне життя. Мені потрібні десять хвилин, ваша честь, оце й усе. Дайте мені цих десять хвилин…

Ульв Ґарман усе ще стояв. Він уже було розтулив рота, але суддя Ґрангейм випередила його.

— Можете продовжувати, пане Бренне. Ми слухаємо…

— Ваша честь!

Ґарман був лютий, як дідько. Я ще ніколи не бачив його таким. Але суддя лише відмахнулася від нього.

— Ви чули, що я сказала, пане прокуроре. Сядьте!

— Як вже було сказано, я не надто замислювався над тим, що документи забрала поліція. Мені