Коло смерті - Кріс Тведт

— Уявлення не маю. Просто міркую уголос. З біса дивно, як це протокол допиту безслідно розчинився у повітрі. Та й про цих людей нам нічого не відомо. Їх навіть ніхто не пам'ятає. Отож ми маємо лише слова самої пані, ніби вона з чоловіком була тоді на Вестьой.

Я подався до свого кабінету й повернувся з світлинами.

— Ось, дивись, — я простягнув Сюнне єдину світлину, на якій головним об'єктом був не орел. — Це фото, без сумніву, зроблене на Вестьой. Глянь на дату й час. Приблизно тоді, як було вбито Анну.

— А ця гола жінка, що так виклично позує, лежачи, — загадкова пані Вііґ-Сьоренсен?

Я втратив терпіння.

— Так, це вона. Чого ти добиваєшся, Сюнне? Справа розкрита, убивця зізнався. Чого тобі іще?

— Я нічого не добиваюся, — повела плечем Сюнне. — Я пишу подання на перегляд справи і не можу пояснити, куди подівся протокол допиту. Щось тут не тримається купи, Мікаелю. Його немає в матеріалах справи, він не значиться в реєстрі документів. Ти певний, що його ніде немає? Чи могла якимсь чином статися помилка?

Усі матеріали нумеруються і вкладаються до відповідної теки, залежно від типу документа. Усім допитам свідків присвоюється однаковий номер римською цифрою, а ще додатково проставляють нумерацію арабськими цифрами.

— Ніде немає. Я все перевірив. Можу гарантувати, що протоколу в матеріалах справи нема. Можеш не гаяти даремно часу ще раз.

Але Сюнне вже гортала теку з допитами свідків.

— Гм… Маєш радію. Немає принаймні тут. Але…

— Що — але?

— Ось поглянь сам.

Я відставив набік філіжанку з кавою, обійшов круглий стіл і зазирнув їй через плече на список документів. Не побачив нічого цікавого.

— Що… — почав було я, але вона мене урвала.

— Глянь ось тут, — Сюнне схопила іншу теку, що лежала на столі. — Якщо порівняєш зі списком протоколів обшуків, відразу помітиш…

Список обшуків був значно коротший, та не це було найхарактернішою відмінністю. Впадало в око, що складали його різні особи і в різний час, різним почерком і навіть різними ручками. Реєстр протоколів свідчень мав цілком інший вигляд. Усі записи однакові. Зроблені однією рукою. Однією ручкою.

— Хтось переписав його наново.

— Справді.

— Навіщо?

Я стенув плечима.

— Не знаю, Сюнне. Причина може бути яка завгодно. Оригінал випадково порвався або хтось хляпнув на аркуш кавою чи джемом. Хтозна? Направду не вбачаю у цьому нічого серйозного.

— Можливо. Але воно дивно…

Сюнне потягнулася руками поза голову, позіхнула, а тоді з невдоволеним виразом на обличчі глянула на стоси документів.

— Господи, як мені надокучив увесь цей мотлох. Нам бракує місця на такі справи. Буду щаслива, коли нарешті зможу відіслати це сміття назад до поліції.

У кишені завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвітився дзвінок від Сонцесяйного. Я підвівся, щоб поговорити з ним у своєму кабінеті.

— Привіт, Карле Петтере! Чого тобі?

— Чого мені? Це ж ти просив мене перевірити, чи не мав Мортен Олішер незакритих за своїми діяннями кримінальних справ. Ти геть повередився розумом?

— Ні-ні, вже згадав… Щось знайшов?

— Так. Щось дивне. Ось послухай…

Коли він закінчив оповідати, я подякував і поклав слухавку. Потім довго сидів, втупившись поглядом у простір поперед себе. Сонцесяйний повідомив мені таке, на що я не мав жодного пояснення і не знав куди ту інформацію втулити. Мої думки перенеслися на розмову з Сюнне про зниклий протокол допиту й переписаний реєстр документів. Десь на дні черепної коробки шалено чухалося. Щось мордувало мене. Щось, чого я не міг вловити. Щось іще вона мені казала. Я знову подався до Сюнне.

— Що ти мені щойно казала?

— Га? Про дивну притичину з допитом?

— Ні, не це. Останнє, перед тим, як задзвонив мобільний.

Сюнне замислилася.

— А! Та воно неважливе! Я казала, що дуже зрадію, коли позбудуся оцього паперового мотлоху з контори…

Я завмер, витріщившись на неї з роззявленим ротом.

Ніби квітка розпустилася. Таке було відчуття. Ніби розпустилися пелюстки, показавши світові таємний візерунок, доти схований і невидимий. То було майже як одкровення, несподіване осіяння.

— Що таке, Мікаелю? — стурбувалася Сюнне. — Щось лихе трапилося? Тобі погано?

Я лише мовчки похитав головою, такий приголомшений відкриттям, що й не відразу зміг їй відповісти. А коли спромігся нарешті на слово, вона глянула на мене, ніби я несповна розуму.

— Наче магія, — мовив я. — Тупо дивишся на передній план