Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
Ельжбета Ярот дуже серйозно ставилась до своїх обов’язків почесного співробітника карного розшуку. Щоразу при зустрічі вона детально розповідала майору про те, що діялось на заводі, стараючись не поминути навіть незначних подій, передати все, про що говорять. А оскільки вона була чарівною, товариською дівчиною, до того ж за своїм службовим становищем контактувала з усіма відділами великого заводу, то цих новин набиралось завжди чимало. Але, на жаль, поки не було в них нічого такого, що могло зацікавити слідство.
Після рішення прокурора про припинення слідства справа не була здана в архів. Її матеріали зберігалися в сейфі у кабінеті майора, і дуже часто то один документ, то інший з’являлись на його столі. За завданням Качановського його люди тримали під контролем автомобільні ринки в різних містах країни, цікавились укладеними угодами, особливо якщо покупцями були молоді люди.
Не упускали з уваги інші місця, де можна було витратити велику суму грошей.
Качановський не раз говорив, що нагадує собою павука, який широко розкинув свої тенета і тепер вичікує, коли ж мураха потрапить до них. Але дні йшли, а мураха щось не поспішала в Майорову павутину.
Ельжбета Ярот дуже співчувала майору. Прикро їй було усвідомлювати, що її інформація не приносила користі слідству, та дівчина не занепадала духом і продовжувала вивідувати про все. Якось, а було це у кінці лютого наступного року, вона розповіла Качановськояу:
— Знаєш, по дорозі до тебе зустріла Павла Вигаиовського… Він мене не пізнав і не привітався, та і я ледь його пізнала, так він перемінився. Став такай шикарний. Хизується в модному кожусі, а джинси, можу закластися, справжні фірмові. Черевики закордонні, на високих закаблуках.
— Якого Вигановського?
— Ну згадай же, я тобі яро нього розповідала. Кур’єром працював у нас. Ти його сам бачив, коли чіплявся до мене в коридорі. Пам'ятаєш, як ти перший раз прийшов до нас на завод? Я його попросила показати тобі кабінет директора.
— Не пам’ятаю. По-перше, ні до кого я не чіплявся, не маю такої звички. А ось те, що одна чарівна особа пристала до пене, — це факт. До цих нір ке можу її збутися.
— Ні, ви тільки послухайте, яка безсоромна брехня. А може, мені краще піти?
— Та залишайся, коли вже прийшла. Так-так, тепер я згадую, цей молодий хлопець симпатизував тобі, навіть допоміг добратися із Надажина до Варшави, щоб його симпатія не тряслася разом з усіма в автобусі. Бачиш — я згадав.
Еля зашпилила губки і мовчала, прикидаючись ображеною.
— Ну не сердься, що ти хотіла розповісти про цього Павла? Він все ще працює на заводі?
Дівчина не довго гнівалась.
— Ні. Вів подав заяву про звільнення. Ще тридцятого серпня минулого року, до того, як ми познайомились з тобою. Він отримав атестат зрілості у вечірній школі і вступив до вузу. Правда, у Варшавський політехнічний його не прийняли, не пройшов за конкурсом, а вступив у Познані. Потім звільнився. Але тоді директор не міг відразу знайти іншого кур’єра і попросив Вигановського ще з місяць попрацювати. Потім йому, зрозуміло, заплатили, тільки щось не пригадую, чи з фонду позаурочних, чи з директорського фонду.
— А, тепер зрозумів. — Майор сказав це швидше собі, ніж дівчині. Йому справді тільки зараз стало зрозумілим, чому міліція, яка ретельно перевіряла кожного співробітника заводу, не зацікавилась Вигановським. У розпорядженні міліції був повний перелік осіб, які пішли з заводу після першого вересня, а Павла Вигановського не було в цьому списку, бо офіційно він розрахувався раніше.
А Еля собі продовжувала:
— Павел з дуже бідної родини, його мати після смерті чоловіка залишилась з чотирма дітьми, спеціальності в неї ніякої не було, довелось піти на завод прибиральницею. Завод підтримував, виплачував допомогу. Потім директор узяв Павла кур'єром. Наші інженери допомогли йому з навчанням, дякуючи їм він отримав атестат зрілості у вечірній школі і зміг вступити до вузу.
— Так ти кажеш, він був одягнений з шиком? — Ця деталь найбільше зацікавила майора.
— Так, я була просто вражена — ледь його впізнала.
Коли дівчина пішла, майор замислився. А що кали це нарешті той самий, справжній слід? Невже знову хибний?..
Він дуже добре пам’ятав, що саме Еля «навела» його на Маріана Цельку. Як він тоді пошився в дурні! Адже довелось не тільки звільнити бригадира з-під арешту, а ще й вибачитися перед ним. І полковник, і прокурор Бочковський не ховали свого невдоволення, більше того — звинувачували майора у поспішності. Як би знову не повторилась така ситуація…
І все-таки чим більше майор роздумував над розповіддю Ельжбети, тим більше згадував фактів, які, наче камінчики мозаїки, укладалися в один малюнок після її, на перший погляд малозначного, повідомлення. Кур’єр бачив їх разом у приміщенні дирекції заводу. Можливо, пізніше зустрів їх на вулиці або в кав’ярні. Він напевне знав, що саме Качановський веде слідство. Не треба мати багато розуму, аби зробити висновок, що Еля розповідає йому про всі події на заводі. Через неї Павел підкинув міліції версію Цельки, оскільки знав, що той користувався заводським «фіатом» без водія. А тим часом спокійно звільнився з заводу, не привертаючи уваги до своєї особи, тридцять першого серпня (тобто за день до пограбування грошей). Дуже спритний хід, нічого не скажеш. Вигановського вже не було в списках співробітників, але він міг вільно розгулювати по всьому заводу. Кур’єра знали всі, знали, що він міг приходити на завод як вдень, так і вночі, не відмічаючи перепустки на прохідній. Павел став такою звичною людиною на заводі, що його просто не помічали.
Пройти ввечері на територію заводу для Вигановського не потребувало жодних зусиль. А якщо б поцікавились при вході, досить сказати: за розпорядженням директора. Не вимагало особливих зусиль і непомітно проникнути до вишневого «фіата», що стояв під навісом, а роботи на кілька хвилин, йому простіше за всіх було взяти із шухлядки на прохідній ключі від машини.
Щоправда, з розказаного Ельжбетою випливало, що кур’єр не мав відношення до техніки, але в даному випадку і не вимагалося особливого уміння. Його могли швидко навчити декільком нескладним прийомам.
Нова концепція ще більше захоплювала майора. Він цілу ніч не зімкнув очей і вже з сьомої ранку стовбичив у приймальній полковника Немироха, з нетерпінням чекаючи його
