Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Отож Павел Вигановський із своєї долі викрадених грошей зумів витратити близько мільйона злотих. На автостраді під Надажином грабіжники заграбастали сім мільйонів триста вісімдесят шість тисяч. Якщо злочинців було троє і вони поділили всю суму порівно, то Павлу Вигановському дісталося два мільйони чотириста шістдесят дві тисячі злотих. Де ж у такому випадку решта грошей? Не можна відкидати версію, що убивці пограбували свого спільника.

Вартецька засвідчила, що два дні тому на її віллу прийшли двоє молодих чоловіків. Це було в другій половині дня. Вона особливо до них не приглядалася, але пам’ятає, що зросту вони були, мабуть, середнього, обидва з такими модними нині бородами. Темними. Вік цих молодих людей? Мабуть, однолітки Павла. Ні, колір очей не може повідомити: обоє були в темних окулярах. Одягнені в куртки з болоньї. Той, котрий вищий, у куртці коричневого кольору в світлу смужку, а другий — в синій. Так от, вони подзвонили і спитали Павла Вигановського.

Павел зрадій гостям і запросив їх пройти до його кімнати. Потім ненадовго виходив із будинку — напевне, до магазину, щоб пригостити несподіваних приятелів. Так воно й було: прибираючи наступного дня, пані Вартецька знайшла дві пляшки з-під вина, обрізки шинки, бляшанки з-під сардин і склянки із залишками кави.

— Ви вимили ці склянки? — з надією в голосі спитав майор Добжинський.

— Аякже, — з гідністю відповіла господарка. — Я завжди турбуюсь про чистоту, адже пан майор сам бачив, який порядок у мене в будинку. А вже у кімнатах пана Павла й поготів. Того разу мені довелося чимало потрудитись, аби навести чистоту.

— На жаль! — зітхнув Добжинський.

Почесна удова, керуючись кращими спонуканнями, витерла усі сліди, які могли залишити в її будинку гості Павла Вигановського. А не викликало жодних сумнівів, що саме ці «приятелі» й порішили свого легковажного спільника.

— Я не бачила, як вони виходили з будинку. Напевне, пан Павел вивів їх через веранду. Але вони пробули у нього довго, я чула їхні голоси до пізньої ночі. Наступного дня вони знову заявились.

— Вони знову прийшли? Чи ночували у Павла?

— Ні, точно не ночували, адже, прибираючи після них кімнати пана Павла, я, звичайно, побачила б сліди їхньої ночівлі. Напевне, вони повернулись уранці і пройшли через веранду, тому що до мене не дзвонили. Просто я почула, що пан Павел виводить машину з гаража, подивилась у вікно і побачила цих молодих людей. Вони чекали на вулиці. Павел виїхав із гаража і зачинив за собою ворота. Він завжди був дуже акуратний у цьому відношенні. Потім молоді люди сіли в машину і поїхали.

— О котрій годині, ви не пригадуєте?

— Десь о десятій ранку. Я це знаю напевне, по радіо саме передавали останні вісті.

— Усе зрозуміло, — констатував майор Качановський, коли Вартецька пішла. — Спільники Павла Вигановського дізнались про те, який він веде спосіб життя, і зробили логічний висновок: шикарна автомашина, дорога квартира і модний одяг не можуть не привернути уваги міліції до бідного студента. Вони побоювались, що Павел викаже їх, коли ним займеться міліція.

— І вони вжили заходів, — закінчив Добжинський. — Стара дружба забувається, коли йдеться про власну шкуру.

— Чорт забирай, — вилаявся Качановський, — і треба ж було мені запізнитись на один-однісінький день. От не повезло!

— До чого тут везіння? Спільники Вигановського усвідомлювали те, що міліція у будь-який день може з’явитися на віллі Вартецької і що їм треба поспішати.

— Як вони дізнались, що ми підозрюємо Вигановського?

— Досить було того, що ним зацікавилась міліція. У такому маленькому містечку, як Надажин, важко приховати що-небудь. Знаю за власним досвідом, адже я шість років пропрацював начальником відділка міліції в одному з містечок Познанського воєводства. Досить було міліціонеру у Надажині запитати матір Вигановського чи когось із її сусідів, звідки у Павла гроші на модний одяг, щоб його спільники стривожились.

— З цього випливає, що бодай один з них мешкає у Надажині.

— Не обов’язково. Можна мати у своєму розпорядженні інформацію звідти. Як відомо, операція з викраденням машини була продумана в усіх деталях і проведена чітко і швидко. Злочинці знали, що на місці злочину вони не залишили жодних слідів і що слідство блукає в темряві. Напевне, вони усвідомлювали й те, що міліція лише тоді зможе напасти на їхній слід, коли вони себе самі чимось зрадять, тому уважно стежили один за одним. Ну, а виказав себе саме Вигановський. Вирішив, мабуть, що коли змінив місце проживання, то знаходиться в повній безпеці і може збирати солодкі плоди злочину. Гроші просто пекли йому руки. Мати два мільйони злотих і мешкати в гуртожитку, в кімнаті на чотирьох, хлебтати рідесенький супчик у студентській їдальні, замість того, щоб обідати у «Полонезі»! Ось хлопець і не витримав. І цим підписав собі смертний вирок.

— Напевне, так і було.

— Я вважаю, — продовжував Добжинський, — що доля Павла була вже вирішена, а зроблені ним кроки лише прискорили його смерть. Можливо, він і протягнув би ще трохи, «загинувши в автокатастрофі» або «потопившись» у Віслі.

— Та що тут гадати! Нещасливий випадок, алкогольне отруєння… Варіантів скільки завгодно.

— Злочинці опинились у досить таки дивному становищі. Кожний з них має у своєму розпорядженні величезні гроші, а користуватись ними боїться.

— Дрібні суми, по декілька тисяч злотих на місяць, вони можуть витрачати небоязко. Таке невеличке підвищення їхнього життєвого рівня важко помітити. Але від мільйонів, звичайно, їм користі немає. Один спробував і коли б не лежав зараз у трупарні, то сидів би вже у тюрмі.

— Слід негайно починати пошуки тих двох.

— Я вже віддав необхідні розпорядження, — заспокоїв варшавського колегу майор Добжинський. — По всій країні ведуться пошуки блакитного «БМВ» і двох бородатих молодиків у куртках з болоньї.

— Бороди поголили, куртки викинули, а машину залишили на якій-небудь стоянці, як вони це зробили у Варшаві. Гадаю, що після проведеної операції вони відразу ж повернулись у Познань чи добрались до найближчої станції і відбули до Варшави. А машину кинули.

— Ну не знаю… Не забувайте: адже це молоді люди. Їм не так просто розлучитися з розкішною машиною. Можуть і ризикнути…

— Готель, — перервав його на півслові Качановський.

— Що «готель»? — Добжинський не відразу зрозумів, що його колега має на оці.

— Вартецька стверджувала, що гості Павла у нього не ночували. Але десь-то вони провели ніч. Необхідно