Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

підрили не там, де свинки, а точнісінько у сажу Коханого. Знайшли куди лізти. Коханий, для якого його саж був - його фортеця, такого нахабства терпіти не збирався. Так от - перший вовк розгріб лапами діру, тільки-но сунув туди писка, як за того писка кліщами вчепилися кнурові щелепи. Коханий втягнув сіроманця за голову досередини, помотав ним туди-сюди, а потім щосили гупнув вовком об дерев’яний стовп, що стояв посеред його сажу. То колись Павло прилаштував Коханому товсту колоду, щоби він точив об неї ікла і не обгризав загородку. Коханий вже сточив її посередині мало не на сірничок. Давно збиралися поставити іншу колоду, але, на щастя, не встигли. Коли вовк врізався в колоду, вона тріснула, її горішня частина впала і переломила хребет другому вовкові, що вже майже повністю проліз досередини.

Коханий ще трохи помотав туди-сюди мертвим вовком, а тоді виплюнув його.

Нас розбудили кури - вони здійняли неймовірний галас, хоча, як то кажуть, не до них пилося. То спочатку ми кинулися до курника, бо подумали, що там хазяйнує лисиця або тхір. І лише потім для контролю зазирнули у свинарник, де й побачили у сажі Коханого двох дохлих сіроманців.

- Добре, що ти звечора свиней погодувала, - сказав Павло. - Інакше збирали би ми вранці клаптики…

- Ти що, досі не прокинувся? - напустилася я на чоловіка. - ще не втямив, яку ми халепу маємо? А раптом вовки скажені? Хоч ти Коханому всі щеплення робив, але однаково - береженого Бог береже.

- Я втямив, що спати більше не доведеться. Зараз переведемо Коханого до курника - курей тільки з сідал треба познімати і кудись подіти, бо й їх пожувати може, раз крові скуштував. Дірку доведеться капітально засипати, щоби ще комусь не закортіло туди пролізти. А вовків зраночку разом із братом повезеш до району на аналіз. Бо я нашу машину бруднити не збираюся. Ану справді якась зараза, а нам на ній і поросят возити, і м’ясо людям.

Павло озирнувся на свинок:

- Ну що, дівчата, часом з переляку передчасними пологами мене ніхто не обрадує?

Дівчата весело зарохкали, закрутили хвостиками, мовляв: який переляк, ми за нашим Коханим - як за кам’яною стіною!

- Ну-ну… але, крім вітамінів, феродекс я вам завтра однаково всім пропишу.

На ранок я таки повезла вовків на аналіз до району. Але не з Шерифом, а з Павловим батьком, бо Олексій мусив бути на місці - хтось із його дільничних начебто віднайшов якісь речові докази і мав привезти йому показати. То вже потім з’ясувалося, що докази ті - по зовсім іншій справі. Але тоді Шериф, можна сказати, хапався і за соломинку. Тому нас прихопив Степан, висадив обох із вантажем коло санепідемстанції, та й поїхав далі - робити свій бізнес. Ми все оформили - і рушили до куми. Я вже разів зо сто збиралася до неї у гості, та все щось перебивало - як не одне, так друге. А тут не було би щастя, так нещастя помогло.

По дорозі пригадала:

- Тату, може, зайдемо на хвилинку до ветерана районної преси? Пам’ятаєте - Олекса просив його про дещо попитати. Бо знаю я Вікторію: і загодує, і заговорить - геть усе з голови повилітає. Де той ваш однокласник живе? Либонь, у центрі?

- Та тут за рогом… слухай, ти у нас справді телепатка, чи що? Я ж якраз захопив того рукописа, віддати, як обіцяв. Однаково Олексій з нього ксерокопію зробив.

- Тільки прошу вас - саме на хвилинку. Максимум на п’ять. Віддамо “опус” - і вйо! Бо двох посиденьок я сьогодні не витримаю.

- Про вовка помовка - онде він власною персоною навстріч чимчикує!

Перепинили, привіталися, насилу відкараскалися від запрошення зайти додому і гарненько посидіти (“бо ж сто років не бачилися!”), пригасили образу обіцянкою, що наступного разу і зайдемо, і посидимо - ґрунтовно і фундаментально, а потім нарешті запитали те, що нам від нього було треба. Ветеран зітхнув, як паровоз “на запасному путі”.

- Архівні документи, кажете? Ну, якщо чесно, то у мене їх не було. Ці тодішні правила допуску, бодай вони сказяться… але рішення районного суду я мав!

- Звідки?

- Адвокат подарував. Він його офіційно одержав, як захисник. На предмет апеляції чи ще там чогось. Але до обласного суду його вже не допустили, та й взагалі…

- Знаємо, знаємо. З роботи вигнали.

- Отож! То я з цього рішення витиснув усе, що міг. Ну, там відредагував, осмислив… А чого це ви раптом про це згадали?

- Так от - думаємо у Великих Колодах власний щотижневик заснувати. То згодилося б для рубрики “З наших архівів” чи ще щось там…

- Жартуєте? Знущаєтеся, дівчинко, над старшим поколінням? Ви ще скажіть, що збираєтеся мене на головного редактора запросити.

- У кожному жарті є тільки доля жарту. Бо як надумаємося видавати “Великоколодівські і столичні новини”, то запросимо - як не на головного редактора, то на головного консультанта вже точно. А як без жартів, то є тут у нинішньої міліцейської молоді одна думка. Ви нам скажіть: той адвокат іще живий?

- На жаль… він десь дуже швидко помер потому, як я з ним говорив. Старий був, із фронту, весь поранений.

- А та судова постанова у вас часом не залишилася?

Відставний газетяр знітився і, як мені здалося, навіть почервонів:

- Та знаєте - я її після