Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
- Що, сирота? Чи десь далеко живуть?
- Я спитала, чи не першого ж дня. Каже - матір померла, а батько у нього по медичній частині. Але що дивно - медиків наших я всіх знаю. І в поліклініці, і в лікарні. Ну нема там ніякого Баринова - це прізвище їхнє.
- Вибачай за жарт, але й серед ветеринарів такого я теж не знаю. А це вже мого Павла компанія.
- До чого тут ветеринари?
- Бо дітки часом соромляться зізнатися, що батько волам хвости крутить… власне й волів уже немає… ну, кнурів каструє. От і кажуть: татко по медичній часті.
- Тю! - вигукнула кума. - Як свіжину наминати, так ніхто не відмовляється, а як їхній тато ту майбутню свіжину каструє, бо робота у нього така, так вони, бачите, стидаються.
В цей час грюкнули двері і до кімнати вскочила моя улюблениця Світланка. Обцілувала мене, гукнула: добрий вечір, діду! - і одразу до матері.
- Вадік не дзвонив?
- Доню, добрий вечір! У тебе в голові, крім твого Вадіка, ще щось є?
- Ой, мамо, можна подумати…
- …що я в твоєму віці не така була? Таки інша. Я у твоєму віці думала, що всі хлопці - дурні, у них лише одне на умі, а воно мені треба? І взагалі - заміж не виходитиму.
- Як ти так думала, то звідки я взялася?
- Свєтко! А ременем по…?
- Тьотю Марусю, рятуйте!
- Порятую. Але не від ременя, а від дурної голови.
Дитина закопилила губку, мовляв, і ви, тьотю, туди ж, а мій Вадік дуже хороший, він мене так любить, так любить, він стільки розказував, як ми гарно будемо разом жити, як він мене на руках носитиме… розповідь про золотого-дорогого Вадіка зайняла стільки часу, що свекор встиг подивитися новини на одному каналі і перемкнув на інший.
- Це він зараз, доню, такий хороший: ягідко моя, вишенько моя, яблучко моє. А після весілля цілком може бути: я з тебе компот зроблю!
Світланка забилася в куток, тицьнулася туди носом і чітко та категорично відрубала:
- Мій! Вадік! Не! Такий!
- А, не такий? Кажеш, мав подзвонити?
- Мав… ще вчора.
- І не подзвонив. Так… зараз розберемося, що він за золото. Ану, набирай його номер!
- Навіщо? Пізно ж, він уже спить, напевне…
- Спить? У таку пору? Нічого собі, режим дня. Та у нас у селі до перших півнів хіба що Петя Гітлер вирубається, та й то, коли зранку вип’є. Давай-давай, набирай. Лови, як то кажуть, момент істини.
Набрала. Десь на сьомому гудку у трубці почулося хрипле “альо?…”
Я набрала у груди повітря і голосно зітхнула.
- Слухаю! - прохрипіло з другого кінця дроту.
- М-м-м… - млосно протягла я.
- Та кажіть уже!
- Я люблю тебе, - проворкотіла я “на низах” і повернула трубку, щоб і мала могла чути. Але краще б вона не чула, бо більшість слів, що лунали з “того боку”, були непридатні для дівочих вух. Повторювати їх мені моє провінційне виховання не дозволяє, тому замінюю на “тра-ля-ля”.
- Ти! (тра-ля-ля, тра-ля-ля, тра-ля-ля)! Іди ти зі своєю любов’ю в (тра-ля-ля), на (тра-ля-ля), під (тра-ля-ля). Ти що - зовсім (тра-ля-ля)? Будиш людей серед ночі, ти, (тра-ля-ля)! Та я тебе (все решта, що він казав - саме нескінченне “тра-ля-ля”).
Мала сиділа на підлозі і кліпала очима.
- Оце тобі твій культурний.
- Так може то просто спросоння…
- От-от. Коли себе не контролює, не прикидається, істинна натура і пре. І потім, щось мені здається, що то не спросоння, а з гострої потреби проспатися.
- Так може всі чоловіки такі?
- От уже ні. Гадаєш, я Павла не перевіряла?
- Як?
- Коли ми вчилися, він нічним сторожем підробляв. То я подругу підговорила, щоб вона йому в каптьорку десь серед ночі подзвонила і отак от сказала.
- І що він?
- А нічого. Хмикнув, сказав: добре, люби й далі. І поклав трубку. Розумієш, я ж у той час у нього під боком дрімала, то він вирішив, що це його напарникові дзвонили.
- Ой, а раптом мій Вадік здогадається, що то я?
- Чого б це він здогадався? Ти у нас говориш - як кошенятко нявкає, а я навмисне низи брала. Головне: роби вигляд, ніби нічого не знаєш. Але й висновки теж роби.
Завдяки авторитетові районної податкової, аналіз зробили досить швидко, заспокоїли, що ніякого сказу немає, але однаково на вечірню маршрутку ми не встигали. Тому пристали на пропозицію Вікторії переночувати. А поки її чоловік досиджував якесь чергове засідання у своїй адміністрації, залишили свекра стерегти хату, взяли Світланку і пішли гуляти містом. Раптом мала засмикала мене за рукав:
- Ой, тьотю Маріє, дивіться: он мій Вадік коло своєї машини!
