Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура
- Стоп! Каністра! Де вона? Поминки де були?
- У школі, в актовому залі.
- Отже, він її або забув на кухні, або взяв із собою. Ти каністру шукав?
- Ні… навіть не подумав. Хоча забути не повинен. Каністра у нього іменна, з нержавійки. Хтось із випускників на п’ятдесятиріччя подарував. Звісно, повну.
- Ото, майоре, замість по укосам і байраках по шию в снігу лазити, сів би ось тут, за цим столом, перечитав інструкції, бо їх теж не дурні пишуть, то може б чогось путнього і придумав. Тобі підказати, у кого є адреси всіх друзів Панченка?
- Сам здогадався. У родичів покійної однокурсниці. Вона ж їх усіх мало не щороку скликала.
- От бачите, Маріє, якщо деяких самовпевнених цуценят вчасно натовкти носом, то вони перестають пудити хазяїну в черевики. Досить, майоре, з тебе накачок. Поговоримо про вбивство. Маріє, що люди про все це говорять? Вірять у те, що вчитель просто пропав?
- Ой, не дуже. Але - ображайтеся не ображайтеся - а чомусь всім одразу одне на думку спадає: та дуже стара історія з убивством Панченкового батька.
- Ну так що ж ви хочете - це ж село. Один сказав, другий підхопив - і пішла ланцюгова реакція. Але, врешті решт, ви самі свідки: того молодого, чи вже немолодого Рейтаровського в нашій окрузі бозна скільки років як немає. І взагалі невідомо, чи він живий, чи ні. Може, давно вже натяг копита. І то не у нас, а там, де кобрам на дудочці грають.
- Слухайте, це ж нам із Олексою старий Чижевський розказував, як старший Ретаровський до нас у район на якийсь ювілей приїздив. Здається у вісімдесят першому році. На власній машині. Ми ще забули тоді спитати: чи не синок за кермом був.
- А якщо й синок, то коли це було? Двадцять п’ять років тому. Ні, щось інше має бути. І не таке притягнуте за вуха, як помста з того світу. Щось, як казав один мій обласний начальник, ближче до життя.
- Правда ваша, - погодилась я і таки не втрималася, - тільки от ви вчите Шерифа, себто Олексія, вчите, що треба робити, а чого не треба. А у вас самого, тільки не ображайтесь, якась версія є?
Начальник міліції не образився. Навпаки - замислився. А потім сказав те, чого ми від нього не чекали.
- Версії у мене, молоді люди, як такої, немає. Але, знаєте, я от полювання люблю і непогано в цьому тямлю. Так от, вам кожен справжній мисливець скаже, що буває таке: і слідів звіра немає, і сороки мовчать, і взагалі - тиша навкруги. А передчуття, що здобич десь ось-ось поряд зачаїлась - є! І як правило - саме оце передчуття не підводить. Але, повторюю, це у тільки досвідчених мисливців. Молодь мусить бігати навкарачки і рити носом землю, а також сніг, воду та інші атмосферні опади. Зрозумів, майоре?
- Так точно! Спасибі, товаришу підполковник, за науку. Завтра ж поїду шукати ту каністру.
- Відставити! Не майорська це справа - кучугури розгрібати. Хай дільничні бігають. Готуй подання на порушення кримінальної справи щодо підозри у вбивстві Панченка за поки що нез’ясованих обставин і при тимчасовій відсутності тіла.
- А хіба так можна?
- За відсутності тіла? Можна. І навіть треба. Бо доки ти будеш чекати відповідей на всі твої запити, то й найгарячіші сліди прохолонуть. Інша справа - далеко не кожний мент наважиться за таких обставин справу порушувати, бо ризик великий, а “спасибі” не діждешся. Але ти, майоре, не зважай. Не зважай. Одне тільки попередження: як зачую ще раз про старого Рейтаровського та інші замогильні штучки - влиндю!
Діденко вилетів так же стрімко, як і з’явився. А я подумала, що характерно - вголос:
- Я так до кінця і не зрозуміла: чого це твій начальник попросив мене залишитися? Напевне ж, не для того, щоби йому у моїй присутності не закортіло добряче тебе обматюкати.
- Думаю, що все це, сестричко, аби розбудити твою інтуїцію. І ще - стимулювати жіночу логіку.
- Знову знущаєшся?
- Про що ти? Можна подумати, що я майора достроково одержав виключно завдяки моїй залізній чоловічій логіці. Зараз! Сама ж визнала: якби не ти, сидів би зараз молодшим лейтенантом у селі Малі Вишкребки за сто двадцять кеме від найближчого райцентру.
- То що думаєш робити?
- Інструкцію читати, інструкцію. Мені її разом зі слідчим чемоданчиком вручили. А я, йолоп, ще й ні разу не розкрив.
- Ти пам’ятаєш, що нам Семен Григорович на уроках повторював? “Із багажем старих знань далеко не заїдете”. Ну добре, братику, поїхали. Ти до свого свинства, а я до свого.
- Твоє свинство, сестричко, чистіше за моє.
- Не підлизуйся!
Розділ сьомий. Вовки показують зуби.
На жаль, до “свого свинства” я того дня трапила не одразу. Бо ледь зайшла до хати,