Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой
І нарешті, висновок: відколи Мікі К. за ґратами, банди в сум’ятті, однак поліції слід бути напоготові, бо ж знайдеться чимало охочих перехопити контроль над цим ласим шматочком. Особливо — над проституцією — із дозволу шерифа. Джек підписав останню сторінку: «З повагою, лейтенант Д. Л. Сміт».
Пролунав телефон.
— Відділ наркотиків, Вінсеннс.
— Це я. Їсти хочеш?
Але Гадженсові було зараз не так вже й легко роздратувати Джека.
— Ти спізнився, Сіде. Гулянка вже в розпалі.
— У мене тут дещо краще за випивку. Кеш!
— Розповідай.
— Ну, таке: Теммі Рейнолдс — та, що знімалася у «Врожаї надії,» — завтра її починають показувати по всіх кінотеатрах міста. Один знайомий хлопчина тільки-но загнав їй порцію трави, потягне на статтю. Кайфує вона за адресою Голлівуд-Гіллс, Маравілья, № 2245. Ти її пов’яжеш, а я про це напишу. А з нагоди Різдва поділюся інформацією з Морті Бендішем із «Міррор», так що твоє ім’я потрапить і в щоденні газети. Плюс п’ятдесят готівкою і рома на додачу. Ну хіба ж я не Санта?
— Будете робити фотки?
— На всю шпальту! Одягни синій піджак, він пасує тобі до кольору очей.
— Сотня, Сіде. До того ж — двійко патрульних, по двадцятці кожному, і десятка командиру бригади з відділку «Голлівуд». І все це влаштовуєш ти.
— Джеку! Різдво ж!
— Ні, це затримання у зв’язку із незаконним обігом марихуани.
— Лайно! Дай мені півгодинки?
— Двадцять п’ять хвилин.
— Але ж ти здирник, Джеку!
Джек повісив слухавку і перекреслив хрестиком день календаря. Ще один день без випивки і без наркоти — чотири роки і два місяці поспіль.
Усе було готово, як до виступу на сцені, — Маравілью перегородили, біля «паккарда» Сіда Гадженса крутилося двоє патрульних, їхній чорно-білий автомобіль був припаркований посеред тротуару. Вулиця була темна й тиха; Сід уже встановив прожектор. Звідси відкривався чудовий вид на Бульвар — просто на китайський театр «Ґраумана» — кращих декорацій для знимку годі й придумати. Джек припаркувався, вийшов.
Сід, привітавшись, сунув йому в долоню гроші.
— Сидить у темряві, кайфує під різдвяною ялинкою. Двері на вигляд хлипкі.
Джек витягнув револьвер.
— Скажи своїм хлопцям, нехай вантажать випивку до мене в машину. Хочеш сфоткати на тлі «Ґраумана»?
— Чудова ідея! Джеку, ти найкращий!
Джек мовчки поглянув на нього: худезний, як палиця, на вигляд — від тридцяти п’яти до п’ятдесяти, заробляє на брудній білизні інших. Цікаво, чи знає він про те, що сталося 24 жовтня 1947 року? Якщо знає, то їхня із Джеком угода — назавжди.
— Сіде, коли я витягну її на ґанок, то не хочу, аби мені просто в очі лупасило світло від прожектора. Передай це своєму фотографу.
— Вважай, уже зроблено.
— Чудово. А тепер — рахуй до двадцяти.
Гадженс почав рахувати. Джек ступив на ґанок і виніс двері ударом. Спалахнув прожектор, яскраво освітивши кімнату: різдвяна ялинка, а під нею притулилися одне до одного двоє молодих людей у спідній білизні.
— Поліція! — гаркнув Джек, і голубки остовпіли.
Промінь світла вихопив на канапі торбу, напхану травою.
Дівчина почала верещати, мов різана; хлопець потягнувся за штанами. Джек наступив ногою йому на груди.
— Руки! Повільно.
Хлопець склав зап’ястя; Джек однією рукою заклацнув кайданки. Увірвалися патрульні і взялися збирати докази. Придивившись до хлопчини, Джек його впізнав — Рок Роквелл, молода кінозірочка. Дівча кинулося бігти; Джек схопив її і потягнув обох на ґанок, у світло прожектора.
— Обернися до «Ґраумана», Джеку! — закричав Гадженс. — Ми не встигли вимкнути світло!
Джек притиснув до себе двох впійманих злочинців у спідній білизні. Спалахи освітили їхні перелякані личка.
— Знято! — скомандував Гадженс. — Забирайте!
