Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
— Ви знали, що таке мусить трапитися?
— Господи-Ісусе, ні. — Можливо, були здогадки, бо інакше Білл не послав би його сюди, але таке? — Холлі, ви можете з’ясувати що-небудь про цю програму? Ну типу, коли її було встановлено? Якщо не можете, то й ла…
— Посуньтесь.
Джером вільно почувається з комп’ютерами, але Холлі грає на клавіатурі, наче на «Стейнвеї»[295]. Після кількох хвилин полювання там і там, вона мовить:
— Виглядає так, що її було встановлено першого липня минулого року. Ціла купа всього було встановлено того дня.
— Це могло бути запрограмовано так, щоб воно програвалося у якийсь визначений час, правильно? Три рази поспіль, а потім зупиняється?
Вона кидає на нього нетерплячий погляд:
— Звичайно ж!
— Тоді чому ж воно не продовжує програватися тепер? Я маю на увазі, що ви зараз живете тут. Ви б мусили це почути.
Вона тицяє мишкою, як скажена, і показує йому дещо ще.
— Я бачила вже таке раніше. Це підлегла програма, захована в її мейл-контактах. Закладаюся, що Олівія не знала про її присутність там. Вона називається «Лінза». За її допомоги не можна ввімкнути комп’ютер — принаймні як так думаю, — але якщо він уже ввімкнутий, ти можеш керувати геть усім зі свого комп’ютера. Відкривати файли, читати електронне листування, дивитися історію пошуків… або деактивувати певні програми.
— Скажімо, після її смерті, — зауважує Джером.
— Ооох, — кривиться Холлі.
— Чому той, хто це встановив, залишив тут цю програму? Чому було не стерти її цілком?
— Не знаю я. Може, він просто забув? Я повсякчас щось забуваю. Моя мати каже, я забула б і власну голову, якби вона не була прикріплена до моєї шиї.
— Йо, моя каже точнісінько так. Але ж хто він? Про кого ми оце балакаємо?
Вона міркує. Обоє задумались. І через секунд п’ять вони одночасно промовляють:
— Її айтішник, — каже Джером, тоді як Холлі: — Її комп-фрік.
Джером починає ритися в шухлядах комп’ютерного стола Олівії, шукаючи квитанцію від сервісної служби, рахунок, проштампований СПЛАЧЕНО, або якусь візитну картку. Бодай одне щось із такого мусить знайтися, але там нема нічого. Він опускається навколішки й лізе у нішу для колінок під столом. І там теж нічого нема.
— Подивіться на холодильнику, — каже він. — Інколи люди ліплять туди всяке таке лайно, під магнітики.
— Там повно тих магнітиків, — каже Холлі, але на холодильнику нічого нема, окрім картки агента з нерухомості та ще однієї — охоронної компанії «Невсипущі». — Я думаю, все інше могла познімати Джейні. Мабуть, і повикидала.
— А тут є сейф?
— Можливо, але навіщо моя кузина клала б картку якогось айтішника до сейфа? Навряд чи вона коштує грошей чи бодай якусь цінність має.
— Точно сказано, — киває Джером.
— Якщо вона була, то десь поблизу комп’ютера. Вона б не ховала її. Я маю на увазі, що вона навіть свій пароль записала на дні якоїсь там, збіса, клавіатури.
— Доволі тупо, — погоджується Джером.
— Абсолютно.
Схоже, Холлі раптом усвідомила, як сильно вони зблизилися. Вона підводиться і знову відступає до дверей. Знову починає смикати себе за комір халата.
— Що ви збираєтеся робити далі?
— Гадаю, краще мені зателефонувати Біллу.
Він виймає свій мобільний, але перш ніж встигає набрати номер, Холлі гукає його на ім’я. Джером дивиться на неї, застиглу в одвірку, зніяковілу у своїх обвислих домашніх шатах.
— У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, — каже вона.
Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.
— 30 —
Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб в Олівії не збереглося його картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під рукою? Хіба що тільки…
Він просить Джерома дати йому Холлі.
— Алло? — так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.
— Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?
— Одну хвилиночку. — Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере слухавку, голос у неї зачудований. — Нема.
— Це вам здається дивним?
— Типу того, йо.
— А міг той парбуок, котрий присадив їй тих звукових привидів, стерти її адресну книжку?
— Ох, звісно. Легко. Я приймаю свої пігулки, містере Ходжес.
— Це чудово, Холлі. А ви можете сказати, чи часто Олівія користувалася своїм комп’ютером?
— Звичайно.
— Дайте, я поговорю з Джеромом, поки ви це з’ясовуєте.
Джером бере слухавку й каже, що йому жаль, що вони не зуміли нічого більше знайти.
— Ні, ні, ви зробили чудову роботу. Коли ти рився в її столі, тобі не траплялося матеріальної адресної книжки?
— Та ні. Але чимало людей тепер ними більше не користуються… усі свої контакти вони тримають у комп’ютерах і в телефонах. Ви ж це знаєте, правда?
Ходжес гадає, що він мусив би це знати, але світ у ці дні рухається занадто швидко для нього. Він навіть не знає, як запрограмувати свій цифровий відеорекордер.
— Почекайте, Холлі хоче вам знову щось сказати.
— Ви з Холлі там доволі добре порозумілися, еге ж?
— Нам класно. Передаю їй слухавку.
— Тут в Олівії купа різних програм з улюблених сайтів, — каже Холлі. — Вона часто заходила на «Гулу» і «Хаффпо»[296]. А її пошукова історія… мені здається, що вона проводила в інтренеті часу навіть більше за мене, а я сиджу в мережі дуже багато.
— Холлі, чому людина, яка насправді дуже залежить від свого комп’тера, не має під рукою картки сервісної служби?
— Тому що той чоловік прокрався сюди й забрав її, після того як вона померла, — відразу ж відповідає Холлі.
— Можливо, але подумайте
