Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», — думає він.
Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.
— 26 —
— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?
— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам сказати, що я можу подзвонити.
Тиша.
— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?
— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.
— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.
Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.
— Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.
— Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?
— Ні, аж ніяк.
— Чи я поснідала. Хіба це не уважність?
— Так, так, я певен, — каже Джером. Він усе ще не може повірити, що жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує. Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. — Мем, Білл просив мене приїхати туди.
— Він приїде з вами?
— Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.
Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він його ледь дочуває, Холлі питає:
— А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже тривожать.
— Так, мем, я безпечний.
— Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?
— Так, — каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві малі дівчинки — Барбара та її подружка Хільда — видають радісне верещання майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і дякує Богові, що цей обов’язок перебрала на себе його мати.
— Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, — каже вона. — Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.
— У мене з усім цим порядок, — каже Джером.
— Коли ви приїдете?
— Я зможу бути там за півгодини.
— Якщо ви говоритимете з містером Ходжесом, ви зможете передати йому дещо від мене?
— Звичайно.
— Скажіть йому, що мені теж сумно. — Вона робить паузу. — І що я приймаю «Лексапро».
— 27 —
Надвечір тієї середи Брейді, скориставшись однією зі своїх кредитних карток на ім’я Ралфа Джонса, вписується до гігантського «Мотелю 6»[291] поблизу аеропорту. При ньому маються валіза й рюкзак. У рюкзаку одна переміна білизни — це все, що йому знадобиться в ті кілька годин життя, які йому ще залишилися. У валізі лежить подушка «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА», сечоприймач «Урінеста», фотографія в рамці, кілька саморобних детонаторних перемикачів (він сподівається, що йому вистачить і одного, але запас ніколи не буває зайвим), Річ Друга, кілька заповнених підшипниковими кульками пакетів «Ґлед» і достатньо саморобної вибухівки, щоб до небес підірвати весь цей мотель і сусідню з ним парковку. Він повертається знову до «Субару» і витягає з машини найбільшу річ (з деяким зусиллям витягає; вона ледве туди була влізла), заносить її до свого номера та притуляє до стіни.
Він лягає на ліжко. Голова на подушці відчувається ним дивно. Голо. Якимсь чином навіть сексуально.
Він думає: «У мене була смуга невдач, але я її переїхав і все ще міцно тримаюся».
Він заплющує очі. Невдовзі він уже хропе.
— 28 —
Джером зупиняє свій «ренглер» на Бузковому проїзді, майже торкаючись його носом закритих воріт садиби № 729, вилазить із машини й натискає кнопку виклику. У нього є причина тут бути, якщо зупиниться і почне питатися хтось із патрульних охорони Цукрових Пригірків, але вона згодиться тільки якщо жінка в будинку це підтвердить, а він не впевнений, що може на неї покластися. Його попередня розмова з цією пані натякає на те, що в неї далебі не всі коліщатка котяться рівним шляхом. Як там не могло бути, але ніхто до нього не чіпляється і, простоявши там хвильку чи дві з силуваним виглядом повної приналежності цьому місцю — це один з тих випадків, коли він особливо почувається чорношкірим, — він чує Холлі.
— Так. Хто там?
— Це Джером, міс Джібні. Друг містера Ходжеса.
Пауза триває так довго, що він вже готовий знову натиснути кнопку, але нарешті вона промовляє:
— У вас є код воріт?
— Так.
— Гаразд. І якщо ви друг містера Ходжеса, гадаю, ви можете звати мене Холлі.
Він набирає код і ворота відчиняються. Він заїжджає й бачить як вони зачиняються за ним. Поки що все йде добре.
Холлі стоїть за передніми дверима, вдивляється в нього крізь одне з бокових віконець, наче арештантка в якійсь особливо охоронюваній зоні для побачень. На ній халат поверх піжами й волосся в повному безладі. Короткий кошмарний сценарій проноситься у Джерома в голові: вона натискає тривожну кнопку (майже напевне та міститься поряд з тим місцем, де вона зараз стоїть), а коли примчать парубки з охоронної служби, вказує на нього як
