Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

«Правильно, — думає він. — Так само нема різниці в поглядах, Джейні».

— Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я його дістану. Ти допоможеш?

— Так.

Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це». Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.

— Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій користувацький нік?

— Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…

— Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.

Джером каже:

— Викладайте.

Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.

З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.

У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.

Копи — двоє молодих хлопців, які їздять соло — вилазять зі своїх машин. Ходжес їх не знає.

— Офіцери! — гукає він.

— Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, — каже один з них, — але якщо ви були цьому свідком… — Він показує рукою на палаючі рештки «Тойоти», — я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас допитати.

— Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. — Ходжес дістає портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. — Ще до минулої осені моїм партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.

Другий з цих двох копів перепитує:

— То це була ваша машина, сер?

— Йо.

Перший коп каже:

— То хто ж тоді нею кермував?

— 23 —

Брейді приїздить додому задовго до полудня — з усіма своїми проблемами вирішеними. На галявині садиби на протилежному боці вулиці стоїть старий містер Бісон.

— Ти то чув, га?

— Чув що?

— Великий вибух десь у центрі міста. Там було багацько диму, але вже він розвіявся.

— У мене радіо доволі гучно грало, — каже Брейді.

— Гадаю я, то ота стара фарбофабрика вибухнула, ось що я думаю. Я стукав у двері твоїй матері, але, гадаю, вона, ма’ть, заснула. — Очі в нього іскряться недосказаним: «Спить, як після маківки».

— Здогадуюсь, що так і є, — каже Брейді. Йому не подобається сама думка, що цей старий нишпорка туди, нахер, стукав. Думка Брейді Хартсфілда про найкращих сусідів полягає в тому, щоб не мати жодних сусідів.

— Мушу йти, містере Бісон.

— Передавай своїй мамі моє вітання.

Він відмикає двері, заходить досередини й замикає їх за собою. Принюхується. Нічого. Чи… можливо, не зовсім нічого. Можливо, найтонший повив чогось неприємного, як запах курячих кісток, що залежалися кілька зайвих днів у сміттєвому пакеті під мийкою.

Брейді піднімається до її спальні. Він відгортає покривало, відкриваючи її бліде обличчя й блискучі пильні очі. Вони його тепер не надто бентежать, ну то й що, як той зануда містер Бісон ткне свого носа? Брейді потрібно лише ще кілька днів потримати все вкупі, а отже нахер того містера Бісона. Та й ці її пильні очі теж нахер. Він її не вбивав; вона сама себе вбила. Як мусив би себе вбити той жирний екс-коп, ну то й що з того, що він цього не зробив? Однаково він тепер мертвий, а отже нахер також і жирного екс-копа. Цей Дет тепер став повним Пенсом. Спочивайте з миром, детективе Ходжес.

— Я це зробив, мамо, — мовить він. — Утнув ту штуку. І ти допомагала. Тільки у мене в голові, проте…

Тільки він не цілком у цьому впевнений. Може, то дійсно мама нагадала йому знову замкнути двері машини жирного екс-копа. Сам він про це зовсім не подумав.

— У всякому разі, дякую, — незграбно закінчує він. — Дякую, як би там не було. І мені жаль, що ти мертва.

Ті очі пильно вдивляються в нього.

Він тягнеться до неї рукою — нерішуче — і пробує пучками пальців закрити їй очі, як то люди інколи роблять у кіно. Це діє кілька секунд, а потім повіки, наче старі, втомлені жалюзі, знову підкочуються вгору й пильний блиск очей відновлюється. Погляд: «ти-вбив-мене-хлопчику-мій-медовий».

Це такий величезний облом, і Брейді знову натягує покривало їй на обличчя. Він спускається донизу та вмикає телевізор, думаючи, що принаймні бодай один з місцевих каналів мусить вести трансляцію з місця події, але на жодному цього нема. Це так дратує.

Вони не здатні впізнати бомбу в машині, коли та вибухає просто перед їх обличчями? Вочевидь, ні. Вочевидь, приготування Рейчел Рей її улюбленого м’ясного рулету для них важливіше.[284]

Він вимикає цей ідіотський ящик і поспішає до командно-контрольного центру, промовляючи «хаос», щоб увімкнути свої комп’ютери, та «пітьма», щоб зупинити самовбивчу програму. Він трішечки пританцьовує в стилі «шафл», здіймаючи руки над головою й наспівуючи «Дінь-дон, відьма мертва», тільки замінюючи «відьму» на «копа»[285]. Він гадає, що від цього йому покращає, але покращення не настає. Між довгим носом містера Бісона й пильними очима його матері добре самовідчуття Брейді — відчуття, що він «добився», відчуття, що він «заслужив» — десь пропало.

Та байдуже. Наближається час того концерту, і він мусить бути готовим до нього. Він сідає до довгого робочого столу. Підшипникові кульки, які були в його самогубчому жилеті, тепер лежать у трьох великих майонезних банках. Поряд з ними коробка харчових пакетів «Ґлед» галонової місткості. Він починає