Що впало, те пропало - Стівен Кінг
— Вона надворі, читає книгу.
Автобус проїжджає повз якісь ремонтні роботи на дорозі, рухаючись нестерпно повільно.
— Мам, послухай мене. Ти…
— Ні, це ти послухай мене. Ти надсилав ті гроші?
Він заплющує очі.
— Ти? Можна відповісти лише так чи ні, подробиці всі потім.
Не розплющуючи очей, він відповідає:
— Так. Це був я. Але…
— Звідки вони в тебе?
— Це довга історія, і зараз це не має значення. Гроші не мають значення. Є одна людина…
— Що значить, не мають значення? Там було понад двадцять тисяч доларів!
Він ледь стримує себе, аби не сказати: «Ти що, тільки-но це зрозуміла?»
Автобус продовжує насилу просуватися крізь будівельні роботи. По обличчю Піта струмує піт. Він бачить пляму крові в себе на коліні, не червону, а темно-коричневу, але все одно вона ніби кричить: «Винен! Винен, винен!»
— Мамо, будь ласка, стули пельку й вислухай мене. — На іншому кінці настає вражена тиша. З часів нападів гніву в ранньому дитинстві він жодного разу не казав матері заткнутися.
— Є одна людина, і вона небезпечна. — Він міг би розповісти, наскільки небезпечна, але він хоче, щоб вона насторожилася, а не впала в істерику. — Я не думаю, що він прийде до нас додому, але він може це зробити. Заведи Тіну в будинок і замкни всі двері. Усього на кілька хвилин. А потім я приїду. І ще одні люди. Які можуть допомогти.
«Принаймні я на це сподіваюся, — думає він. — Боже, як я на це сподіваюся».
38
Морріс Белламі повертає на Сикоморову вулицю. Він розуміє, що зараз усе його життя стрімко звужується в одну точку. Усе, що в нього є, це кілька сотень украдених доларів, викрадена машина й потреба заволодіти записниками Ротстайна. О, у нього є ще одна мета: тимчасовий притулок, де він міг би сховатися, почитати й дізнатися, що сталося з Джиммі Ґолдом після того, як компанія «Даззі-Ду» піднесла його на вершину рекламної купи гною з подвійною жменею Золотих доларів. Морріс розуміє, що це божевільна мета, а тому він сам повинен бути божевільним, але це все, що в нього є, і цього достатньо.
Ось його старий будинок, який тепер став домівкою викрадача записників. На під’їзній доріжці — маленька червона машина.
— Насрати на божевілля, — вимовляє Морріс Белламі. — Насрати на божевілля. Та на все насрати.
Звучить, як життєве гасло.
39
— Білле, — каже Джером. — Неприємно на це натякати, але, здається, наша пташка полетіла.
Ходжес відривається від думок, поки «Мерседес» їде по Гавернмент-сквер. На лавках сидить досить багато людей — вони читають газети, розмовляють і п’ють каву, годують голубів, — але серед них немає підлітків обох статей.
— І за столиками кафе навпроти я його теж не бачу, — повідомляє Холлі. — Може, він зайшов усередину випити чашечку кави?
— Зараз кава — це останнє, про що він став би думати, — заперечує Ходжес і б’є кулаком об стегно.
— Автобуси до Норт Сайда і Саут-Сайда ходять тут кожні п’ятнадцять хвилин, — каже Джером. — Якби я був на його місці, для мене було б тортурами сидіти тут і чекати, поки хтось приїде мене забирати.
Тут дзвонить телефон Ходжеса.
— Підійшов автобус, і я вирішив не чекати, — каже Піт. Голос його звучить спокійніше. — Я буду вдома, коли ви туди доберетеся. Щойно говорив із мамою. У неї з Тіною все добре.
Ходжесу не подобається, як це звучить.
— А чому з ними може бути щось не добре, Пітере?
— Тому що тип з червоними губами знає, де ми живемо. Він говорив, що сам жив раніше в нашому домі. Я забув вам сказати.
Ходжес оглядається.
— Скільки їхати до Сикоморової, Джероме?
— Хвилин за двадцять будемо. Може, менше. Якби я знав, що він поїде автобусом, я б повернув на Кросстаун.
Піт:
— Містере Ходжес?
— Так, я тут.
— Ідіотом він буде, якщо піде до мене додому. І в такому разі більше не зможе мене підставити.
Він правий.
— Ти сказав їм зачинитися і не виходити?
— Так.
— І описав його мамі?
— Так.
Ходжес розуміє: якщо викликати поліцію, містер Червоні Губи зникне як димом здимів, залишивши криміналістам усі докази для того, аби Піт не зірвався з гачка. Вони можуть приїхати туди раніше за копів.
— Скажи йому, щоб подзвонив цьому типу, — каже Холлі. Вона нахиляється до Ходжеса і кричить у трубку: — Подзвони йому і скажи, що ти передумав, що ти віддаси йому записники!
— Піте, ти це чув?
— Так, але я не можу. Я навіть не знаю, чи є в нього мобільний. Він дзвонив мені з телефону в книжковому магазині. У нас, типу, не було часу обмінюватися номерами.
— Ну що за гівнюля? — говорить Холлі, не звертаючись ні до кого конкретно.
— Гаразд. Тоді подзвони мені, тільки-но будеш удома, щоб я знав, що все добре. Якщо ти не подзвониш, доведеться викликати поліцію.
— Я впевнений, у них все д…
Але Ходжес його не дослуховує. Прикривши пальцями телефон, він нахиляється вперед.
— Хутчіш, Джероме.
— Швидше не вийде. — Він вказує на рух, три ряди блискучих машин, що їдуть в обидва боки, виблискуючи на сонці хромом. — Тільки-но проїдемо кільце, полетимо так, що за нами й слід швидко прохолоне. Як за «Енроном».
«Двадцять хвилин, — думає Ходжес. — Щонайбільше двадцять хвилин. Що може статися за двадцять хвилин?»
Зі свого гіркого досвіду він знає відповідь: багато чого. Життя або смерть. Наразі він може лише сподіватися, що ці двадцять хвилин не будуть переслідувати його в кошмарах.
40
Лінда Сауберс прийшла чекати на Піта в маленькому кабінеті чоловіка, бо тут на столі стоїть його ноутбук, і на ньому можна пограти, розклавши комп’ютерний солітер. Вона занадто засмучена, щоб читати.
Розмова з Пітом засмутила її ще більше. І злякала. Але вона боїться не якогось страшного лиходія, який нишпорить по Сикоморовій вулиці. Вона боїться за сина, бо цілком очевидно, що він вірить у страшного лиходія. Усе нарешті починає складатися. Його блідість і втрата ваги… Божевільні вуса, які він намагався відрощувати… Вугрі, що знову повернулися… Мовчазність. Усе це тепер набуло сенсу. Якщо в нього ще немає нервового зриву, то ось-ось станеться.
Вона підводиться і визирає у вікно на доньку. Вона у своїй кращій блузці, жовтій із повітряними рукавами, у якій
