Що впало, те пропало - Стівен Кінг

«Це не життя, а пекло якесь, — думає Лінда. — Спочатку Тома калічать так, що він на все життя кульгавим залишився, а тепер його синові ввижаються чудовиська. Ці гроші не були манною небесною, це був кислотний дощ. Можливо, йому просто треба вилити душу, розповісти нам, звідки в нього ці гроші. Тільки-но він це зробить, почнеться зцілення».

Ну а поки вона зробить, як він просив: покличе Тіну додому й зачинить двері. Гірше від цього не стане.

За спиною у неї лунає скрип мостини. Вона повертається, очікуючи побачити сина, але це не син. Це людина з блідою шкірою, із сивим, поріділим волоссям і дуже червоними губами. Це та людина, яку описував її син. Страшний лиходій. Перше почуття, яке її охопило, це не страх, а якесь абсурдно сильне відчуття полегшення. Отже, у сина таки не нервовий зрив.

Потім вона бачить пістолет у руці людини, і з’являється страх, яскравий і гарячий.

— Ви, мабуть, мама, — вимовляє непроханий гість. — Надзвичайна фамільна схожість.

— Ви хто? — запитує Лінда Сауберс. — Що ви тут робите?

Непроханий гість — біля дверей кабінету її чоловіка, а не в уяві сина — дивиться у вікно, і Лінда насилу стримує бажання сказати йому: «Не дивись на неї».

— Ваша дочка? — запитує Морріс. — Гей, та вона красуня. Мені завжди подобалися дівчинки в жовтому.

— Що вам потрібно? — запитує Лінда.

— Те, що належить мені, — каже Морріс і стріляє їй в голову. Кров розлітається на всі боки і зі звуком, схожим на стукіт дощу, падає червоними краплинами на скло.

41

Тіна чує тривожний гуркіт, що пролунав у будинку, і біжить до кухонних дверей. «Це скороварка, — думає вона. — Мама знову забула вимкнути цю кляту скороварку». Одного разу вже траплялося подібне, коли мама готувала варення. Скороварка у них старої конструкції, із тих, які треба ставити на плиту, і Піт провів майже всю ту суботу, стоячи на драбині і зіскрібаючи зі стелі висохлу полуничну кашку. Мама чистила пилососом вітальню, коли це сталося, і їй, можна сказати, пощастило. Тіна дуже сподівається, що й цього разу її не було на кухні.

— Мам? — Вона вбігає всередину. На плиті нічого. — Ма…

Рука обхоплює її поперек тіла. Міцно. З Тіни з вибуховим свистом вилітає повітря. Ноги відриваються від підлоги й молотять повітря. Вона відчуває щокою дотик чужого волосся. Відчуває запах поту, кислий і гарячий.

— Не кричи, і мені не доведеться робити тобі боляче, — у саме її вухо промовляє чоловічий голос, від чого у неї шкіра береться сиротами.

Тіна якимось чином киває, але серце її виривається з грудей, а в очах темніє.

— Я не можу… дихати, — хрипить вона, і хватка слабшає.

Її ноги знову опускаються на підлогу. Вона розвертається і бачить чоловіка з блідою шкірою і червоними губами. На підборідді у нього поріз, схоже, серйозний. Навколо нього — набрякла, синьо-чорна шкіра.

— Не кричи, — повторює він і застережливо піднімає палець. — Не роби цього. — Він посміхається, і, якщо він хотів цим її заспокоїти, то в нього нічого не вийшло. Зуби в нього жовті і схожі більше на ікла, ніж на людські зуби.

— Що ви зробили з мамою?

— З нею все добре, — каже чоловік із червоними губами. — Де твій мобільний телефон? У такої красивої дівчинки, як ти, має бути свій мобільний телефон. Адже стільком друзям потрібно дзвонити, зі стількома потрібно листуватися. Він у тебе в кишені?

— Н-н-ні. Нагорі. У кімнаті.

— Ходімо, візьмемо його, — каже Морріс. — Ти зробиш один дзвінок.

42

Піту виходити на В’язовій вулиці, за два квартали від будинку, й автобус уже майже під’їхав до зупинки. Він уже йде до передніх дверей, коли його мобільник починає дзижчати. Коли він бачить у маленькому віконці усміхнене обличчя сестри, на нього накочує таке відчуття полегшення, що ноги його підкошуються, і він змушений схопитися за одну з ручок.

— Тіно! Я буду за…

— Тут якийсь чоловік! — Тіна плаче так сильно, що він насилу розуміє її слова. — Він був у будинку! Він…

Потім вона зникає, і він упізнає голос, який змінює її.

— Привіт, Пітере, — говорить Червоні Губи. — Ти вже їдеш?

Він нічого не може відповісти. Його язик прилип до піднебіння. Автобус зупиняється на розі В’язової і Брекенридж-терас, його зупинка, але Піт не рухається з місця.

— Можеш не відповідати. І можеш не йти додому, бо там нікого не буде.

— Він бреше! — кричить Тіна. — Мама…

Її голос змінюється вереском.

— Не чіпай її! — говорить Піт. Ніхто з пасажирів автобуса не відривається від газет або гаджетів і не звертає на нього уваги, тому що він не може говорити голосніше. — Не чіпай мою сестру.

— Не буду, якщо вона заткнеться. Їй краще мовчати. І тобі краще мовчати й слухати мене. Але спочатку тобі потрібно відповісти на два питання. Ти дзвонив у поліцію?

— Ні.

— Ти кому-небудь дзвонив?

— Ні. — Піт бреше, нітрохи не вагаючись.

— Добре. Чудово. Тепер та частина, де потрібно слухати. Ти мене слухаєш?

Габаритна дама з господарською сумкою, гучно дихаючи, залазить в автобус. Піт виходить, як тільки вона звільняє дорогу, і йде, як сомнамбула, притискаючи телефон до вуха.

— Я забираю твою сестру з собою в безпечне місце, де ми зможемо зустрітися, коли записники будуть у тебе.

Піт майже починає говорити йому, що це не обов’язково, що він просто скаже Червоним Губам, де заховані записні книжки, але потім розуміє, що це було б великою помилкою. Як тільки Червоні Губи дізнається, що вони зберігаються в підвалі старого Залу відпочинку, у нього не буде причин залишати Тіну в живих.

— Ти мене слухаєш, Піте?

— Т-так.

— От і добре. Краще тобі слухати, що я говорю. Іди за записниками. Коли вони будуть у тебе — не раніше, — набирай номер своєї сестри. Якщо подзвониш з якоїсь іншої причини, я зроблю їй боляче.

— З матір’ю все добре?

— Так. Вона просто зв’язана. Не хвилюйся за неї. І не ходи додому. Лише візьми записники й дзвони мені.

З цими словами Червоні Губи кладе слухавку. Піт не встигає сказати, що йому доведеться сходити додому за візком Тіни, який знадобиться, щоб перетягнути коробки. До того ж йому треба взяти батьківські ключі від Залу. Він повернув їх на дошку в кабінеті батька, а без них не обійтися.

43

Морріс