Безцінний - Зигмунт Мілошевський
— Це не театр, — сказала.
— А що?
— Виставкова зала. Глянь, сцена дуже неглибока, ложі теж. Ну і навіщо в театрі такі великі допоміжні вікна? Це галерея, музей. Тут граф мав тримати свою колекцію. Принаймні найважливішу її частину.
— Автопортрети.
— Мабуть, так. Пам’ятаєш, що казала Лоренц? Великі полотна, метр на півтора, усі однакового розміру.
Анатоль подивився на ніші, що їх досі називав ложами. Оцінив їхні розміри.
— Підходять ідеально.
— Це ще не все. Подивись уважніше нагору.
Подивився. Ніші були увінчані напівкруглими арками, в найвищому місці виднілося щось, що мало вигляд гербового картуша з якимось рельєфом, першої миті важко було розгледіти, що криється під шарами фарби. Але, трохи напружившись, помітив, що в картушах немає жодних геральдичних символів. Там були літери.
— JM, — прочитав.
— У мене теж JM, — сказала вона.
— Її королівська величність? Безглуздо.
Підійшов до наступної ніші, Ліза теж.
— Тут AG.
— А у мене CM.
— Тобі це про щось говорить?
Шведка знизала плечима.
— СМ — може, це дев’ятсот, записане римськими цифрами?
Махнув рукою, що це неможливо. Інші символи витлумачити у цей спосіб не вдасться. Його військовий розум почав дрейфувати в бік шифрів і секретних повідомлень, але він себе зупинив. З’їжджає з глузду від цієї таємничості, а треба ж шукати найпростіші можливі пояснення. У палаці графа була спеціальна зала для його найкращої колекції, мабуть, ішлося про автопортрети, які він замовив у різних художників. Не позначав би їх шифром, це цілковита нісенітниця.
Ще раз подивився на картуш над собою.
— Александер Геримський, — промовив він.
Ліза обернулася.
— Клод Моне.
Одночасно рушили вздовж стін, обмінюючись прізвищами. Подвійне JM розшифрували як Яна Матейка та Яцека Мальчевського. На подвійне ТА їм забракло знань. З французів складався абсолютно галактичний набір: окрім Клода Моне, був Огюст Ренуар, Поль Ґоґен, Вінсент ван Гог, Каміль Піссаро та Едуард Мане. Врешті зупинилися біля «сцени», тобто головної ніші, в декілька разів більшої від решти.
Чарлі танцював із Жельком якийсь народний хорватський танок, від якого весь палац, здавалося, підстрибував.
На картуші над обрамленням головної ніші замість двох було три літери: TLM.
— Це тобі про щось говорить? — запитав Анатоль.
Ліза знизала плечима.
— Тулуз-Лотрека насправді звали Тулуз-Лотрек-Монфа. Дати збігаються, в дев’яності роки дев’ятнадцятого століття він сидів у Парижі й писав як божевільний, коли не жарив шльондр у Мулен Ружі й не жлуктив абсент. Любив великі полотна, тож підходить. Але чого б йому підписуватись інакше? Повинно бути HTL, Анрі Тулуз-Лотрек.
Дістав телефон, щоб ретельно сфотографувати приміщення. Було за полудень, і завдяки сліпучому навіть у грудні в цій географічній широті сонцю кожен куточок зали був яскраво освітлений.
Що ж ти тут тримав, любий графе? Ти пускав людей через дзеркальні двері, відсував портьєри і дозволяв їм захоплюватися своїми скарбами. І наостанок піднімав завісу, щоб продемонструвати скарб скарбів, свою найціннішу колекціонерську здобич.
От тільки що?
17
Одягли пальта й повернулись іще на мить, аби попрощатися з бабцею Бортник, яка тим часом задрімала у кріслі. Уже хотіли тихенько вийти, коли старенька прийшла до тями, щоб люб’язно прийняти пишномовну подяку й дати поцілувати руку.
Кароль іще погладив Фухура, чим викликав здивований та сповнений відрази погляд Лоренц.
— Коли надійшла остання листівка від Генрика? — зненацька запитала Зоф’я.
— Ми так не домовлялися, — сказала пані Ольга, зі злістю дивлячись на неї.
Однак та була непохитна.
— Мені прикро, але я ні про що не домовлялася. Це знання нам потрібне не для докторської, а для того, щоб довідатись правду про те, що сталося з цими картинами. А правда нам потрібна… з дуже важливих причин. Знаю, як це звучить, але цього разу це справді справа життя і смерті. Ми повинні знати якнайбільше.
— Я вже все сказала. — Ображена старенька заговорила тоном дівчинки з дитсадка. Зважаючи на її вигляд, ефект був сюрреалістичний.
— Точно?
Ольга Бортник мовчки повернула голову до вікна, даючи зрозуміти, що візит добіг кінця.
— Точно?
— Зоcю… — Кароль намагався її стримати.
— Облиш. Те, що вона стара, ще не означає, що вона може всіма маніпулювати.
Онука Наталка покивала головою на знак цілковитої згоди.
Лоренц сприйняла це як дозвіл, підійшла до візка, схопилася за його бильця й присіла перед Бортник так, щоб їхні обличчя були на одному рівні.
— Пані Ольго, ми справді не маємо часу на спектакль і образи.
— Я стомилася…
— Мене це не хвилює. Крім того, на вашому місці я б не марнувала цінного часу на відпочинок.
— Зосько!
— Не називай мене Зоською! Ти ж знаєш, я цього не терплю!
— Я певен, що цю справу можна залагодити інакше, люба докторко Лоренц.
Ольга Бортник, досі нерухома, так ніби тим часом померла у своєму візку, звела погляд на Лоренц.
— Як тебе звуть, люба?
— Зоф’я Лоренц.
— Ти родичка…
— Ні, це випадковий збіг прізвищ, — мовила швидко, звична до того, що з огляду на професію й освіту її завжди вважали родичкою Станіслава Лоренца, легендарного директора Національного музею у Варшаві, який майже півстоліття виконував свої функції.
Старенька була розчарована.
— Розумію. Але це був би дивний збіг обставин, якби ти знала Войтека.
— Станіслава, — виправила машинально й лише тоді до неї дійшло почуте. — Войтек Лоренц — це мій дід. Учитель з Перемишля.
Стара засяяла й одразу наче помолодшала. Усміхнулася так широко, що нижня щелепа в неї ослабла, і вона ледве втримала її, щоб та не випала. Хвилину боролася з кріпленням, а тоді озвалася.
— Наталко, подай мені оту бляшану коробку з-під шведських Галет, що стоїть біля хвоста.
Онука підійшла до кінчика хвоста Фухура, мабуть, найбільш сірої та похмурої частини плюшевої тварини. Відкрила шафку, що стояла під хвостом, і за мить повернулася з блакитною бляшаною коробкою від шведських пряників.
Ольга Бортник трохи поколупалася всередині й подала їм дві листівки.
— Це дві останні, які я від нього одержала. Ліпше б він ніколи їх не надсилав. Коли війна закінчилась і все вийшло на яв, я була певна, що він загинув у таборах, якщо не в Белжці, то в Аушвіці. Трохи поплакала й подумала, що треба влаштувати своє життя, мені було вже за тридцять, останній дзвіночок. А потім отримала це. У мене згодом були різні чоловіки, але насправді все своє життя я чекала на нього. Марно. Ані Гайна не побачила, ані жодної листівки не одержала.
Перша листівка могла брати участь у конкурсі на найтиповішу листівку з Польщі. Ринок у
