Безцінний - Зигмунт Мілошевський
— У мене є своя теорія на тему прибульців, — сказала Бортник з такою певністю в голосі, що Кароль уперше подумав, що можуть мати справу з божевільною. — Прибульці — це люди з майбутнього, розумієте? Колись людство винайде машину часу й почне заглядати в минуле, а для сучасних це будуть явища абсолютно незрозумілі. Для них буде болісно спостерігати смерть і руйнування й не мати змоги щось зробити, бо втручання означало б вплив на континуум. Це буде робота не для слабких.
Наталка рвучко поставила на стіл тацю з чаєм і маківником, даючи зрозуміти, що час пустої балаканини вичерпано. Пора перейти до справи.
— Чому вас цікавить Генрик? — запитала Бортник, коли вони стисло розповіли про мету свого візиту.
— Через його колекцію творів мистецтва, — відповіла Лоренц. — Ми припускаємо, що він мав виняткову колекцію картин, яку придбав у двадцятих роках у графа Мілевського на його острові в Італії. Знаю, що це звучить непереконливо, але це припущення — наш найважливіший слід у пошуках. Може, ви знаєте, чи були в Генрика ці картини і що з ними сталося?
Старенька відвернулася до вікна, її погляд затуманився. Не хотіли її квапити, розуміли, що її психічний стан і пам’ять — це застарілі механізми, які не люблять, коли їх примушують працювати понад силу.
— Цікаво, — мовила вона, повертаючись у їхній бік. — Коли я висміювала його любов до мистецтва, він повторював, що я його недооцінюю. Що ми відійдемо, а мистецтво залишиться. Що чим його більше, тим краще людина бачить, до якого добра й краси вона здатна, й тим важче їй буде скоювати зло. Тому треба про нього дбати. Так Генрик казав в останні свята перед війною, ми сиділи в цій самій кімнаті, тільки без одягу. Єврей, який не вірив у Бога, але вірив у мистецтво і в людське добро. А скінчилося все так, що його немає, мистецтва немає, ідея доброї людини пішла з димом в Аушвіці, лишилася стара столітня баба, яка все життя вірила лише в ars amandi.[91]
Наталка зітхнула, ніби у неї всередині були гігантські тягарі.
— Генрик був коханням мого життя. Істинним коханням, яке трапляється тільки раз, усе, що до нього, — це призвістки, все після нього — невдалі підробки. Гадаю, ви, голуб’ята, напевно розумієте, про що я кажу.
— Та ми не пара, — швидко сказала Лоренц.
Старенька тільки захихотіла, бризкаючи слиною на свою накидку. Наталка нахилилася й витерла її клаптем паперового рушника.
— І видається мені, що я теж була коханням його життя, але в чоловіків завжди буває інакше. Генрик любив мене, але любив також мистецтво й любив Польщу. Він був патріотом, дуже ревним, як усі неофіти.
— Я взагалі не поляк від короля П’яста, — процитував Кароль, — я не є ним через лядську кров, через випадковість і через метричний запис. Як на мене, то я… — він замовк і кивнув усміхненій Бортник, щоб та закінчила.
Він чекав дуже довго, поки вона знову заговорила.
— Поляк за власним бажанням. Маріан це добре розумів. Це були незвичайні друзі, євреї з діда-прадіда і найбільші польські патріоти, яких я знала. У хорошому значенні, бо хотіли дбати про добробут і красу нації, а не проливати за неї відрами кров. На жаль. Як настав час, Генрик полетів рятувати свою колекцію і свою Польщу. Я мала чекати й не сумувати. Але не дочекалася.
— Ви бачили його колекцію? — запитала Лоренц.
— Смієшся, люба, еге ж? Я її не тільки бачила, я жила з нею в палаці Генрика в Підгірцях. Біля неї їла, біля неї читала і біля неї зазнавала тілесних утіх, про що, глянувши на тебе, Наталко, я тут не говоритиму.
— А ви можете щось розповісти нам про картини?
— Були гарні.
— Але чиї?
— Генрикові, звісно.
— Так, але хто їх написав? — Кароль відчував, що за спокійним голосом Лоренц ледве приховується роздратування.
— А звідки я маю знати? Я не працювала в музеї.
14
Стежка, що вела до будинку на пагорбі, звивалася зиґзаґом поміж деревами. Був чудовий день, сонячно, кільканадцять градусів. Таких днів не буває у грудні по той бік Альп. Анатоль ніс на руках Чарлі, який дивився йому в очі, енергійно жестикулював і за допомогою різних агукань видавав промову, що звучала як запальна права публіцистика.
Венді несла у великому плетеному кошику провіант для чоловіка, а Ліза виставляла обличчя до сонця, обв’язавши поранену голову хусткою в кольорові хорватські народні візерунки, які трохи нагадували кашубські орнаменти. Венді знайшла її для неї у готельній крамничці літніх речей.
— Учора вночі багато стукав. Це добрий знак, — мовила Венді таким тоном, ніби Желько давав їй по пиці щоразу, коли не виконував норму.
— Різдво буде спокійне. Спокій — це найкращий подарунок, — проказала вона радше до себе, аніж до них.
Анатоль пошкодував, що в нього немає зброї. Так, про всяк випадок. З іншого боку, багато років військових тренувань має вистачити для якогось писаки.
Без сумніву, це був будинок, який вони шукали. Анатоль не розбирався в архітектурі, але невеликий палацик, радше замок, квадратної форми нічим не нагадував місцевої архітектури. Два поверхи, дуже похилий дах, простий моноліт і майже позбавлений оздоблень — не рахуючи портика — фасад. Майже як мініатюра Баранова Сандомирського, типова аристократична польська оселя, тільки на Адріатиці.
Венді штовхнула важкі двері й обережно зазирнула всередину. Крикнула щось хорватською, напевне: «Коханий, я тут разом із гостями!», але так само це могло бути: «Я привела свіже м’ясо!» Зсередини ніхто радісно не відгукнувся, що посилило побоювання Анатоля. Спокійно, повторював подумки: він писака, ти командос. Оскільки в нього немає зброї, то немає й шансів.
— Не відповідає, але о дев’ятій можемо зайти без запрошення, —
