Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Важко так це сказати, Просто, без тремтіння у голосі, Що кохання в серці гаряче Я заховав, неначе у термосі. Як вернуся — може, промерзлий, Як вернуся — може, ослаблий, Цілувати буду волосся, Очі і плечі, й обличчя.
Не дам сказати й слова, Помаду розмажу губами, Коханням обпалю тобі губи, Як пекучим чаєм із термоса.
Згідно з поштовим штемпелем листівку було відправлено з Кракова у жовтні 1945 року. Цікавішим, однак, був другий штемпель, поставлений під адресою Ольги Бортник: «Перевірено. Управління громадської безпеки. Краків, вул. Монтелюпіх, 7». І нерозбірливий підпис якогось чиновника.
Лоренц глянула на Кароля.
— Я правильно розумію, її хтось надіслав із в’язниці в Кракові?
— Схоже на це. Нічого не розумію. Ви впевнені, що це лист Генрика?
Замість відповіді показала на коробку, повну поштових листівок.
На другій листівці теж був штемпель краківської пошти, пізніший на півроку, від 20 червня 1946 року. А поряд позначка, що листівка пройшла через руки в’язничної служби.
Відправник процитував Тетмаєра:
Evviva l’arte!
Палають у грудях наших вогні,
Даровані нам самим Богом.
Ми дивимось піднесено згори,
Волієм лавр, не золота корони.
І хоч життя для нас
Нічого вже не варте:
Evviva l’arte!
Кароль перевернув листівку. На знімку був якийсь незнайомий йому куточок Кракова, дві старовинні кам’янички, одна готична або неоготична, між ними з’єднувальна арка для проїзду. Схоже було на внутрішній двір, якби бився об заклад, поставив би десять доларів на Collegium Maius.
Рука Лоренц боляче стиснула його руку.
— Ти знаєш, що це? — запитала.
— Collegium Maius? — невпевнено відповів, боячись утратити уявні десять доларів.
— Це внутрішній двір Музею князів Чарторийських. Останнє місцеперебування нашого друга Юнака.
Дивилися то одне на одного, то на листівку, ніби від цього магічного ритуалу могла розв’язатися чергова загадка. У руках тримали щось важливе, але що саме, ще не уявляли.
— Будь ласка, передавайте вітання дідусеві, — озвалася старенька, голос у неї був дуже втомлений, вона починала засинати.
— Звичайно, — палко притакнула Лоренц, хоча дідусь уже понад чверть віку лежав на перемишльському цвинтарі.
— Напевно, мене пам’ятає, гадаю, навіть був трохи закоханий у мене. Це був радше знайомий Гайна, ніж мій, вони завжди разом їздили кататися на лижах, а я холод не дуже любила. Зате Одеса — зовсім інша річ. А вони тільки в ці гори.
Лоренц усміхнулася від дитячих спогадів. Їй не було і дванадцяти років, коли дідусь Войтек помер, але вона пам’ятала, що він обожнював гори. Мандрівки, лижі, підйоми — все весело, але з ноткою жалю, оскільки через воєнну рану одна нога дідуся майже зовсім не рухалася, гірські походи були не для нього. Незважаючи на це, уперше взяв її в Татри, коли їй було кілька років. Власне, це був її перший спогад з дитинства, як бігла лукою, порослою крокусами, ця лука видавалася великою, як океан. Цікаво, де це було? Мабуть, десь недалеко від міста, старий інвалід навряд чи взяв би малу дитину високо в гори.
Раптом вона дуже чітко усвідомила дві речі.
По-перше, дідусь Войтек ніколи не розповідав про війну, навіть про кулю. Батьки їй пояснювали, що це через перебування у таборі, і цього пояснення їй вистачало. Багато людей з того покоління ніколи не говорили про війну. Але тепер вона подумала, що його мовчання мало зовсім інші причини.
По-друге, її раптово пройняв дрож і вона відчула, що дуже, ну просто страшенно не хоче вертатися до Польщі, оскільки зрозуміла, що таємна причина, через яку її переслідував таємничий убивця, зовсім не криється в її роботі та її знаннях, як вона завжди вважала.
Не могла більше вдавати, що це збіг обставин. Розв’язання загадки мало критися в історії її родини.
Частина IV
СЕКРЕТ
Розділ сьомий
Краків
1
Святвечір Різдва Христового — це такий день, коли ввечері всі мають сидіти вдома й почуватися безпечно. Докторка Зоф’я Лоренц стояла на спорожнілому пероні залізничного вокзалу у Львові й страшенно боялася. Дивилася на польський потяг, який мав завезти їх до Кракова, на занурених у розмову польських кондукторів, знайомі назви міст на табличці з описом маршруту. У нормальній ситуації вона усміхнулася б, відчула б радість від рідної мови, знайомих місць і запахів. Але ситуація вже давно не була нормальною. Вітчизна перестала бути безпечним притулком, де на неї чигала небезпека. Там їх легше було вистежити, легше схопити.
Не хотіла туди їхати. Хотіла втекти в інший бік, може, до Києва, може, в Крим, а може, ще далі, за Урал, за межі Європи. Сховатися десь в Індії або Китаї і там вести життя латвійської емігрантки, викладати дітям мови. Але тоді решту життя мусила б з острахом озиратися.
Не мала виходу.
Схопила простягнуту руку Кароля й сіла в потяг.
2
Натомість Гермод був спокійний. Святвечір його не обходив, так само як і решта релігійних свят і забобонів, яких стало безліч у світі. Був час, коли він дивувався, що ні в його давній військовій кар’єрі, ні в пізнішій найманській не з’явилося жодної релігійної цілі. Жодного архієпископа, рабина, імама, самозваного пророка, жодного із численних сезонних месій і засновників нових релігій. Лише згодом зрозумів, що ці люди не становлять жодної загрози у світі великої політики й великих грошей. Навпаки, цинічні жерці, що маніпулювали біднотою, були всім на руку; завдяки їхній діяльності масам легше було погодитися зі своїм упослідженим становищем і злиднями. Маси також менше квапилися ставити запитання і виявляти невдоволення, не кажучи вже про революції, коли вірили, що їхня доля залежить від якогось там бога.
Просто? Просто.
Він лежав у ліжку краківського готелю «Гранд», який зі своїми претензіями на розкіш був по-своєму чарівний — як жебрак, переодягнений у принца на балу, який думає, що коли буде достатньо високо тримати голову, то ніхто не втямить, що він смердить. Гермод тішився, що проведе Святвечір із пляшкою доброго вина й цікавою книжкою. Шкода, що в цій місцині, що тхнула сирістю, але ж не можна мати всього одразу.
Відколи міг відстежувати кожний рух фантастичної четвірки, був абсолютно розслаблений. Власне, міг виконати завдання вже давно, проте знав, що вони розділилися, а йому з власних міркувань і з огляду на репутацію було
