Червоний горобець - Метьюз Джейсон

Корчной побачив їхні кислі вирази. Що він робить? Це ж лише роздуває все безумство.

— Звичайно, не беручи до уваги, що це може бути ваш спеціальний асистент, чи секретарка, чи кодувальник, як і з сотню працівників з непрямим доступом до каблограм, вхідних ящиків їхніх босів і аж до безтурботних розмов у приймальнях і кафетерії. Клерки з архіву за день бачать більше таємних паперів, ніж ми всі троє за тиждень.

З виразу обличчя Зюганова Корчной міг сказати, що той вже давно прорахував усе це. Доведеться допитати більше людей.

Корчной вирішив зупинитися на цьому. «Забагато аналізу, забагато заготовлених фраз». Єгоров загасив свою сигарету.

— Ти як ніколи маєш рацію, Володю. Існує надто багато вірогідностей. Ми зловимо ту svoloch, лише якщо матимемо достовірну внутрішню наводку або ж спіймаємо його самого чи його начальника на вулиці. Обидва ці варіанти можуть зайняти місяці, ба навіть роки. І саме тому в нас є лише один-єдиний третій варіант.

— Ogovoreno, згода; твоя небога — наш найкращий шанс, — сказав Корчной.

Ця сцена була просто немислима, неймовірна, неможлива. Він придушив у собі божевільний, дурний смішок. Він обговорює способи спіймати шпигуна, як викурити його, викрити, спіймати.

Зюганов повернувся у кріслі, його ноги не торкалися килима.

— А якщо ваша небога не впорається за виділений їй час? Можливо, в такому разі варто обдумати інші заходи.

Єгоров швидко повернувся до нього.

— Ніяк ні. Я отримав інструкції від найвищого керівництва. Жодних «активних заходів» у цій операції. Вам зрозуміло?

Зюганов повернувся ще трошки, на його обличчі з’явилась слабенька посмішка.

— Слушна думка, — сказав Корчной. — В історії нашої Служби, в історії післявоєнних розвідувальних операцій, жодна служба ніколи навмисне не завдавала шкоди офіцеру служби противника. Так не роблять. Це здійме бучу.

Зюганов повернувся.

— Володю, розслабся. Якби нам схотілося спробувати щось жорстке, я б говорив з Лінією Ф, а не з вами, — сказав Єгоров, сміючись.

Корчной помітив, як у Зюганова смикнулась ліва повіка.

— Ні, мені потрібна елегантна операція, витончена, блискуча, яка принесе швидкі результати й після якої головний ворог ще довго думатиме, що ж це таке вдарило його, гадатиме, як це він втратив своє надважливе джерело, й дивуватиметься з майстерності та спритності СВР.

МАРБЛові сирники

Ретельно перемішати м’який козиний сир, яйця, цукор, сіль та борошно до утворення густого тіста. Охолодити. Обваляти маленькі кульки з тіста в борошні й розплющити. Смажити на топленому маслі на середньому вогні до золотої скоринки. Подавати зі сметаною, ікрою, копченою рибою або варенням.

33

Євразійська спілка бізнесу та економіки.

30

Корчной з Домінікою стояли у крихітній вітальні квартири генерала. Старий відзначив її бентежну красу, те, як плавно вона рухається, як ходить, тримаючи спину рівно, і як не зводить з нього своїх очей. Що більше часу він проводив з нею, то більше переконувався — зробив правильний вибір. А зараз час посвятити її. Це буде складний вечір.

Зовні вона не виявляла жодних емоцій, контролювала себе, була зосереджена. Але в її поведінці, жестах, навіть у її поштивості з ним Корчной вбачав гнів і рішучість. Вона ніколи не говорила про школу горобців, втім Корчной сам потайки довідався більшість фактів про неї, так само, як і про її допити в Лефортові.

Вона щось приховує, він знав це. День у день вона палко домагалася повернення до справи з американцем. Одначе тембр її голосу, нахил голови, змушували Корчного запідозрити, що контакт Домініки з Натаніелем у Гельсінкі викликав конфлікт, симпатію, ба навіть почуття до нього. Скоро він про це дізнається.

Трохи раніше вони розпочали роботу над «Проектом Неш», як він назвав це. У темному кабінеті з опущеними завісами генерал клацав пультом, і на білій стіні проектувалися зображення Нейта. Краєчком ока Корчной помітив, як Домініка глибоко вдихнула. Сидячи збоку, він побачив, як паленіли її ніздрі. Він нещадно продовжив, докладно описуючи, що СВР було відомо про Неша, оглядаючи її звіти з Гельсінкі, спостерігаючи за нею, зважуючи її внутрішні резерви.

Він вимкнув проектор і суворо глянув на неї. Це завдання буде складнішим за попереднє в Гельсінкі, сказав він їй. Домініці доведеться виїжджати з Росії, і для того, аби зробити її закордоні поїздки правдоподібнішими, її переведуть до Кур’єрської служби Управління ОТ СВР. Їй доведеться діяти самостійно на Заході. Доведеться зблизитися з молодим американцем і спокусити його, визначити, хто ця krysa — щур. Вона зможе зробити це? Її темні очі спалахнули, здригнулися. Емоція. Конфлікт.

Для Домініки було серйозним випробуванням дивитися на зображення Нейта на екрані. Невже генерал відчув її збудження? Скільки ще вона зможе дурити його? Він знає?

Того вечора Корчной запросив Домініку до своєї квартири. Він приготує просту вечерю — явно не російську пасту, — аби відсвяткувати їхню майбутню поїздку до Рима, і вони продов­жать обговорення операції. Не було й натяку на щось негоже. Генерал Корчной був знаним старшим офіцером, ветераном розвідки, не grubyi chelovek — не хам. Вони сіли на метро, вийшли на Строгіно в четвертому окрузі й рушили крізь широкий, засипаний листям парк уздовж Москви-ріки. Будинок Корчного був третім у ряду з п’яти ідентичних будівель, трубчастих висоток, посмугованих, як карамельні палички з іржавих віконних рам. Його квартира містилася на дванадцятому поверсі, запльований ліфт гучно торохтів, несучи їх нагору.

Маленька квартирка була скромна, але чиста й зручна: життєвий простір людини, яка мешкає сама, але не проти цього. В ній було й кілька дорогоцінностей. Вишукане італійське полотно олією на стіні, шовковий перський килим на підлозі; все це натякало на кар’єру, пов’язану з закордонними мандрівками. В кутку стояло добре вичовгане крісло, лампа для читання й низька книжкова шафка з кількома томами в оправах. З маленької кімнати відкривався широкий краєвид на вигин річки.

Домініка побачила фотографію в рамці з жінкою і дуже молодим Корчним навпроти озера. Це було літо, і він обіймав її за талію.

— 1973 рік, — сказав Корчной. — На італійських озерах, здається, Маджоре.

— Це ваша дружина? — спитала Домініка. — Вона дуже гарна.

— Двадцять шість років шлюбу, — сказав він, беручи фотографію з рук Домініки й нахиляючи до тьмяного світла, аби поглянути на неї. — Ми об’їздили весь світ разом. Італія, Малайзія, Марокко, Нью-Йорк. — Він повернув фотографію на стіл. — А тоді вона захворіла. Кілька місяців їй ставили неправильні діагнози.

Вони зайшли на крихітну кухню.

— Не треба хворіти в російських посольствах за кордоном.

Він усміхнувся. Домініка помітила, що його голова схилена.

Генерал сказав, що переїхав до цього помешкання після смерті дружини, не міг повернутися до попередньої квартири. Обміняв її на цю маленьку, відносно сучасну, відносно тиху, недалеко від центру; звідси видно зелень уздовж річки. Він не сказав Домініці, що пакетні передачі даних, спрямовані з вікна вітальні цієї квартири на дванадцятому поверсі, винятково гарно приймав американський супутник.

Він налив два бурштинові келихи солодкого молдовського вина. Кухня мала раковину, маленький холодильник, який гув, коли відчиняли двері,