Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний
— Добре. Що далі?
— Передавальний центр. Це теж можливо — позривати антени, вивести з ладу дизелі... та й узагалі, там людей — взвод або два — перебити, та й годі.
— Далі.
— Замаскований передавальний центр. Найчастіше його маскують під генеральську дачу, про які так люблять теревенити незалежні журналісти. Там розрахунку — два-три солдати і прапорщик.
— Ясно. Далі.
— А от далі починається найцікавіше. Ти з системою "Кактус" знайомий?
Сапер пирхнув.
— Якщо це весь захист, то...
— Ні, не весь, звичайно. Ще "Сітка-100"... й ще якась погань, як же ж її... забув. Ну, теж сітка під напругою.
— Пройдемо. Що далі?
— Далі, власне, й починається шахта.
— Пости?
— Теоретично — патрулі понад сіткою й вартовий на вежі поруч із самою шахтою. Практично — патрулі так-сяк ходять, зайців та лосів із сітки витрушують, а на вежі жодного разу нікого не бачив.
— Хороша армія... — замріяно протяг Гонщик. — Нам би таку...
Калібр пирхнув, Сапер посміхнувся, а Дізфайндер трохи незрозуміло поглянув на колишнього ізраїльського солдата, потім зрозумів — й теж засміявся.
— Добре. Що в шахті?
— А тут маємо два варіанти. Або взагалі нікого — й тоді на вежі стоїть автоматичний кулемет...
— Тю... — презирливо протяг Калібр.
— ...а запустити пташку можна з люка в шахті за допомогою валізки з кодами, або ж у шахті сидить розрахунок, й справа ускладнюється.
— Докладніше про другий варіант, — попросив Гонщик, припалюючи довгу й товсту сигару.
— Сталеві герметичні двері. Товсті. Кришка над шахтою — бетонна, метрів десять завдовжки й до метра завтовшки. Не проб'єшся. Відкривається зсередини й дуже повільно. У разі запуску, коли треба швидко — відстрілюється. Але це теж зсередини. Далі — бетонний вузький коридор. Автоматів захисту нема — бо час від часу там ходять прапорщики та солдати, а їх бодай чомусь навчити дуже важко. Багато гермодверей. Більшість із них у нормальному стані зачинені.
— Двері товсті?
— Сантиметрів до двадцяти. Криця.
Сапер скривився.
— Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться?
— Не знаю.
— Добре. Що ще?
— Зал бойового чергування. Пульт, два крісла — відгороджені одне від одного.
— А це навіщо?
— Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив іншого. Дві кнопки. На цифрових замках, але ті замки — то дурниця. Над однією з кнопок — звичайний замок, з ключем.
— А де ключ?
— У командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску — треба вставити й повернути ключ й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.
— Нічого собі, — присвиснув Гонщик. — І що, ніхто ні разу?..
— Ні разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.
— Так, проблемка, — Сапер зітхнув. — А якщо підірвати стінку шахти?
— Можна, — кивнув Дізфайндер. — Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер — по-перше, сталевий, а по-друге — висить у шахті на амортизаторах.
— А щоб їх... — Сапер потягнувся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха — він знав: коли хазяїн чухає потилицю, справа закінчується не просто вибухом, а дуже великим вибухом.
На третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип із затемненими вікнами.
Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння — досить недбало й так, щоб можна було в разі чого вихопити — "все одно перед кордоном розвантажимось!", свої бляшанки з "чимось нервово-паралітичним" Сапер нахабно повкидав у багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.
А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.
— Піте, заткни йому пельку, — сплюнув забобонний Моше. — Смерть накликає!
— Собі заткни, — огризнувся Сапер. — Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.
Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою — нехай, мовляв, виє. Пес уважно
