Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Невже від інків? Навряд. Скоріше інки (як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них) перейняли віру в бога Сонця, а з неї і «трафаретне» зображення Віракочі від будівничих Паїтіті. Чи був він богом узагалі? Адже той, хто інкам здавався божеством, для жителів Твердині міг бути кимось на кшталт інженера вищої кваліфікації.
Від цих питань хлопця охопило холеричне тремтіння.
Однієї лампи не вистачало, щоб освітити всю кімнату (яка не поступалась розмірами «фіолетовій»), проте світла було достатньо, щоб Сьома побачив незчисленну кількість інших виробів із золота, що валялися просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби неясного призначення, що могли належати лише іншій цивілізації, цілковито не схожій на сучасну культуру, — все це хаотично громадилось у півтемряві зліва від Семена. Деякі кучугури попід стінами сягали двометрової висоти.
Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. Його кольнуло відчуття дежавю, він почувався Франциском Пісарро, який постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.
Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилося. Він підніс їх до очей і розгледів на подушечках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившися, Сьома побачив, що плита вкрита товстим шаром незайманої порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, і до чого б не торкався, відчував під пальцями пилюку. В «золоту» кімнату багато тижнів (якщо не місяців) ніхто не заходив.
Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа (та й та, здається, от-от згасне), зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна «етажерка» має індивідуальне джерело світла. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, але носяться з убогими каменюками?
А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець відчув, що далі по коридору, в іще глибших надрах, є дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати незчисленні багатства Твердині.
Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (це лише шматок металу!) і прибрав руку з «Nikon’а». Хлопець вислизнув з кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.
Клац! Світло. Клац! Темрява…
LXXXV
Через збудження й перенасичення враженнями Сьома проґавив критично важливий момент. Незважаючи на виняткову прозірливість, росіянин не подумав, що датчик руху, який посилає сигнал на причеплений під стелею світильник, з легкістю може відсилати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, що стоїть під навісом на горішній терасі. У той момент, коли Сьома залишив кімнату зі скарбами і продовжив спуск по галереї, один із вартових-перуанців знавісніло грюкав у двері котеджу, будячи Джейсона, а другий з автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком уже мчав углиб Твердині, збираючися затримати порушника…
LXXXVI
Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть не наблизившись.
Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, але обкладений світлим каменем. А ще з приміщення надходило химерне світіння. Щось усередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла, як планктон, що фосфоресціює, наповнює люмінесценцією води океану. Хлопець завмер, почекавши, поки згасне лампа над головою, і переконався, що йому не ввижається: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.
Кілька кроків, і Сьома потрапив у кімнату з білого мармуру. Приміщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіровані плити лілейного кольору. Лише де-не-де на стінах та стелі траплялися жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, витискає геть чорноту, що заповзала з коридору.
На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася прокладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфоресційного світіння.
Проте найбільше захоплення викликало інше.
Заскочивши в кімнату, Семен вперся поглядом у малозрозумілий малюнок, що займав більшу частину протилежної до входу стіни. На білому мармурі двома суміжними колонками розташувались вісім пар сірувато-чорних відбитків людських долонь. Між кожною парою проступав чорний символ. Вгорі над колонками розмістилися поряд чорний кружечок і щось, що змахувало на відбиток великого пальця.
На стінах зліва і справа проступали безліч інших написів, наскільки міг судити Сьома, сформовані виключно з восьми символів, розміщених поміж парами долонь.
Семен наблизився впритул і побачив, що відбитки не намальовані. Він не уявляв, як їх могли нанести на таку тверду поверхню, але розрізняв плетиво ліній на внутрішній поверхні і розумів, що це не картинки, а відбитки долонь живої людини. Складалося враження, що зображення випалили на мармуровій плиті. Щойно подумавши про це, Сьома тихо реготнув. Ідея відгонила бородатими анекдотами про Чака Норріса. Хто здатен випалювати долонями по відполірованому каменю?!
Затим хлопець переключився на символи. Спершу подумав, що їх висікали з іншого каменю, після чого вставляли в акуратно підігнані виїмки в мармурі, але, провівши пальцем по кількох знаках, не знайшов стиків. Чорні символи виявилися частиною мармурової плити, так наче вони були в камені ще до того, як монолітний блок розрізали на плитки.
«Неймовірно…» — він забув про біль у нозі, пориви якого час від часу здіймалися по стегні і досягали промежини, примушуючи яйця хворобливо стискатися.
І тільки потім Сьома зауважив чорні кружечки в проміжках між пальцями долонь, що відпечатались на мармурі (кількість кружечків була різною для кожної пари).
Росіянин відступив на три кроки, схопив камеру і почав фотографувати. Він настільки захопився, що не почув, як по коридору прибіг охоронець. Сьома дізнався, що його спіймали на гарячому, тільки тоді, коли перуанець ударом приклада АКМ ззаду по потилиці повалив його додолу.
LXXXVII
14 серпня 2012 року, 00:07 (UTC – 5) Паїтіті
Джейсон і перуанець, який його розбудив, чекали на Семена і конвоїра в переході, що вів до виділеної бранцям «нори». Ґрем і Левко, розбурхані шумом, повиставляли голови в галерею. Сатомі теж не спала.
Побачивши Джейсона зі скам’янілим виразом на лиці і
