Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Очі Ґрема розширилися, але він ствердно кивнув, беззвучно ворухнувши припухлими після вчорашніх перипетій губами.

Зрозумів.

LXXXIV

13 серпня 2012 року, 23:28 (UTC – 5) Паїтіті

Левко, Ґрем і Сатомі спали — це було чути по диханню.

Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, переніс вагу на здорову ногу і, балансуючи в повітрі руками, випростався. Він тримав костур у руці, але не спирався на нього, остерігаючись, що той рипне і розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись рукою за стіну «нори», росіянин підібрався до виходу і застиг у проході.

Визирнув, тримаючись у тіні.

Галерею заливало світло, неяскраве, але рівномірне, не лишаючи темних згустків по кутах.

Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхні частини стін коридору, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Він шукав камери. Якщо за освітленими переходами ведеться спостереження, він заспокоїться, повернеться на матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає… і якщо він не помилився, припустивши, що охоронці пильнують лише за верхньою терасою… то він…

(…ці хлопці… що вибехкали оце все… вони мали власну писемність)

…він спуститься в найнижчі галереї і подивиться, просто гляне, що там таке.

Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, що камер нема (хіба що вони завбільшки з зернину, як у фільмах про Борна). Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни і тільки тоді став на костур. На секунду повернувся назад, сів навпочіпки біля купи речей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі, начепив його на шию і відступив назад у галерею. Чуття підказувало, що «Nikon» йому знадобиться.

Серце несамовито калатало, гупаючи об ребра неначе псих об стіни кімнати для біснуватих. Сьома як міг швидко зашкутильгав у кінець коридору, протилежний від того, що вів на поверхню. Завернувши за ріг, притулився до стіни і затримав подих. Груди вібрували під футболкою — серце влаштувало справжній землетрус. До всього сильно розболілась нога (Сьома навмисно не ковтав увечері пігулок, не бажаючи, щоб знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він буде внизу).

«Нормальок… Заспокоїтись… Треба заспокоїтись… Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не виходило.

(забороняється… це наказ… за його порушення ви будете жорстоко покарані)

Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це робить? Він удруге в житті в цих переходах і запросто може заблукати. Крім того, Джейсон…

(…хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?)

…якщо Х’юз-Коулман дізнається, йому каюк. Злостиве скривлене обличчя з тонкими губами і розтріпаним, посрібленим сивиною волоссям постало перед очима, скупчившись із окремих точок, немов зображення на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так…

(…будете ЖОРСТОКО покарані…)

…ризикувати?

А проте, щось невблаганно тягло, кликало хлопця вниз. Поклик був настільки сильним, що відчувався фізично, немов сила тяжіння. Подекуди думки про це лякали Сьому більше, ніж обличчя Джейсона, що не сходило з перед очей, і вартові-перуанці, яким раптом могло закортіти зазирнути в глибини Паїтіті, однак опиратись таємничому потягу хлопець не міг, навіть якби хотів. Ми ж не в змозі опиратись силі земного тяжіння, правда?

Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах спершу темніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце хоч і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розмірений алюр. Притримуючи рукою фотокамеру, хлопець поквапився вниз по коридору.

Відлуння кроків не було. Чорні камені у незнаний спосіб поглинали всі звуки.

Мешканці Паїтіті називали ці ходи підземними, а надра Паїтіті — підземеллям, хоча, говорячи строго, галереї були над землею, у товщі Твердині. Водночас, зважаючи на пітьму, що царювала в надрах споруди, а також на задушливу печерну важкість, що сковувала груди, щойно ти сходив з верхньої тераси в глиб Паїтіті, прикметник «підземні» якнайкраще пасував тим ходам.

Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусідили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) і два рівні ходів зі складськими приміщеннями (чимало стояли незайнятими, проте більшість були закриті розсувними дверима з прозорого пластику і магнітним картковим замком). По дорозі хлопець зазирнув у п’ять таких кімнат; у чотирьох із них один на одному розташувались ящики з чорними скельними уламками (на кожному висів шматок картону з цифрами і написами, схожий на етикетку на брендових джинсах), і тільки одна кімната була заставлена гірничодобувним обладнанням — переважно понівеченим.

Усі переходи освітлювались стаціонарними лампами.

Досягаючи розвилок, Семен завжди обирав відгалуження з найкрутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому досягне глибинних рівнів найшвидше. Коли спусків не було, або усі були пологими, він ставав спиною до проходу, яким збирався спускатися і фотографував «розв’язку» так, щоб хід, яким треба буде повертатись, був точно по центру знімка. Він сподівався, що по дорозі назад матиме достатньо часу, щоб звірятися з фотографіями.

Невдовзі Сьома опинився у залі з «тривимірною» підлогою і застиг у нерішучості. В холі було темно, і він зауважив щонайменше десять ходів, які відгалужувались по периметру. Вибрав перший справа і продовжив спуск.

Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялись обривки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кайла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплавились від надмірного виділення тепла. Траплялись кімнати, правда, зовсім крихітні, наче келії монахів-самітників, і порожні. Галерея звужувалась, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, і неухильно сповзала вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулись по всій її довжині.

Діставшися чергової розвилки, Сьома вирішив піти праворуч і надалі повертати лише направо (стіни стали цілковито безформними, і фотографування йому більше не допоможе). Він не знав, куди це приведе, але тільки так міг не заблукати в лабіринті.

Після третього чи четвертого розгалуження хлопець (як і слід було очікувати) вперся в глухий кут.

«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»

Коридор обривався глухою, ледь вдавленою стіною, так, наче гігантський кам’яний черв’як (…якщо він гризе камінь, його треба називати кам’яним, хіба ні?), що прогриз його, доповз до цього місця і здох. Лампи доходили практично до кінця галереї (принаймні світла вистачало, щоб бачити глухий кут, не наближаючися).

Сьома розвернувся і пошкутильгав назад до попередньої розвилки. Постоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження справа, заглушаючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не роби цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так він майже напевне заблукає. Але ноги самі несли хлопця вперед.