Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко
— Треба назбирати хмизу, — похмуро повторив Азіат. — Інакше нам всім тут труба. Я буду збирати, а ти стій поряд, тримай «пушку» напоготові, і, як тільки почуєш якийсь підозрілий шурхіт, відразу стріляй.
— Хай йому біс, тому хмизу.
— Якщо ми не назбираємо хмизу, те «щось» уб’є нас. Вся нечисть боїться вогню. Без вогню нам кранти.
Прищ, лаючись, звівся на ноги. Дістав пістолет і зняв його із запобіжника. Сторожко озираючись на всі боки, вони повільно пішли в ліс. Прищ відчув, як рука, в якій він тримає пістолет, швидко пітніє. Це був страх. Кров швидко наповнювалася адреналіном. Він повільно повертав ствол то в один, то в інший бік, до болю в очах вдивляючись у кожен кущ. Час від часу Прищ нетерпляче позирав у бік Азіата, та останнього не треба було квапити.
Через кілька хвилин він уже тримав величезний оберемок хмизу. Незважаючи на те, що Прищ ладен був почати стрілянину, зачувши найменший шурхіт, нічого не трапилося. Навіть вітер стих, і не хиталася жодна гілка. Одержавши порцію їжі, вогонь затріщав веселіше.
— Треба розбуркати цього дурня Шатла, хай засмажить нам сала з картоплею, — сказав Прищ, розкриваючи рюкзак. — Ми ризикували життям, поки він дрихнув.
— Шатле, протри баньки!
Шатл навіть не поворухнувся.
— Ну, спить! — сказав Азіат. — Немов нічого не трапилося. — Тепло багаття та вигляд їжі додали йому впевненості і підняли настрій.
— Зараз прокинеться, — Прищ підійшов і копнув Шатла ногою. Але той не поворухнувся, а упав обличчям у траву. В спині у нього стирчав довгий дерев’яний кілок.
Прищ несамовито заволав і кинувся геть від мертвого тіла, але відразу зашпортнувся за кущ і упав, мало не втрапивши у вогонь. Підхопився, вихопив пістолет і почав стріляти в темряву, поки не спорожнив обойму. Азіат викрутив йому руку і відібрав пістолет.
— Зачекай, дурню, — засунув пістолет собі за пояс, підійшов до Шатла і з натугою ледве висмикнув кілок. Його обличчя стало таким блідим, що це було помітно навіть у світлі вогнища.
Прищ сидів на землі і бурмотів:
— Це щось жахливе, воно убило Касіуса і Шатла. Тепер воно прийде за нами. Нам кранти.
Азіат промовчав. Він подумав, що треба тікати звідси. Якщо вони будуть іти, то, можливо, зможуть ще врятуватися. Якщо будуть сидіти тут, то це «щось» уб’є їх обох. І тепер зрозуміло, що навіть вогонь їм не допоможе.
— Чому воно почало переслідувати нас, адже ми давно тут і ніхто нас не чіпав?
— Мені здається, що воно…
— Воно?
— Так, воно образилося на нас…
— Образилося? За що?
— Так, образилося через ту жінку, — тихо майже прошепотів Азіат, наче боявся, що хтось його почує. — Я чув, наче у місті зникають жінки, але думав, що то байки. Вони там думають, буцімто це якийсь маніяк. А я зрозумів… — Азіат хитро примружив очі і тихо захихотів.
Збоку те хихотіння мало вигляд нервового припадку.
— Не клей дурня! Говори, що ти там надумав! — загорлав Прищ.
Від крику Азіат, здається, прийшов до тями. Перестав хихотіти:
— Але то не маніяк. То — воно. Тепер я впевнений — воно образилося через те, що ми намагалися зловити ту жінку. Воно вважало її своєю здобиччю. Чому воно вбило першим Касіуса?
— Ти думаєш, через те, що він ту жінку…
— Так, воно бачило усе і вбило Касіуса, а потім узялося за нас.
Прищ нервово розреготався, вставив у руків’я пістолета обойму. Обойма, клацнувши, стала на місце. Пересмикнув затвор і загнав патрон у ствол.
— Я вб’ю його, вік волі не побачити, — сказав Прищ.
— Якщо його взагалі можна убити, — заперечив Азіат.
— Менше плещи язиком. Що б то не було — людина чи звір, куля має його вбити.
— Давай спочатку обмізкуємо все, — відповів Азіат. — Вже починає розвиднятися, можливо, воно не нападає вдень. Треба йти до міста. А там спробуємо виїхати поїздом. Все одно пілота ми більше не маємо. Треба повертатися до міста, навіть ризикуючи, що «червоні шапки» нас пов’яжуть. І швидко забиратися подалі від цих гір. Тут така глушина, що може завестися будь-яка нечисть.
— Згода, — Прищ засунув пістолет за пояс і закинув рюкзак на плече. — Заметано.
— Може, варто хоч зарити Касіуса Клея та Шатла? — запитав Азіат.
