Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— Хоре, досить, — сказав, відсапуючись, Касіус Клей. — Час докласти рук до курочки. О, чорт!

Лише тепер всі четверо згадали про жінку. Але жінка зникла.

Марія бігла, не розбираючи дороги. Ліс тут, на межі передгір’я, був диким, і де-не-де з-під трав’яного покрову вже визирало каміння. Марія бігла так швидко, як тільки могла. Вперед її гнав жах.

Гілля хапало за одежу, стьобало по руках та обличчю. Вона не побігла до гір, а кинулася в ліс. Там була більша ймовірність сховатися і там, врешті-решт, можна було натрапити на людей, сторожку лісника чи щось подібне.

Русло повертало вліво, і в той же бік доводилося повертати і їй.

Річка тут була бурхливою, з високими берегами і навіть спуститися до води, а тим більше перепливти на другий бік, годі було й сподіватися. Вода монотонно шуміла, птахи безтурботно цвірінькали, навіюючи думку про те, що тут цілком безпечно і її ніхто не переслідує. Марія вийшла на узвишшя. Річка тут утворювала затоку, і вона тепер могла бачити те місце на іншому боці, де пройшла хвилин п’ятнадцять тому, сама залишаючись непоміченою.

Довго чекати не довелося. На протилежному боці хтось продирався крізь кущі. Марія затамувала подих. Між деревами з’явилися постаті чоловіків. Вона мала б тихенько плазували назад, поки не сховалася б за високим берегом. Але жах перед тими людьми був таким сильним, що вона втратила можливість аналізувати і приймати розумні рішення, схопилася і кинулася навтьоки. Вигуки, що долинули з другого боку затоки, дали зрозуміти, що її помітили.

Марія кинулася у бік лісу. Вона бігла босоніж і за ці півгодини вже встигла стерти ноги. Ноги кровили, але вона майже не відчувала болю. Її оранжевий тренувальний костюм виділявся серед зеленого листя. Марія розуміла, що найкращим виходом було б зняти його, але під костюмом у неї нічого не було, і вона радше б загинула, аніж скинула все і побігла гола.

Сонце вже почало хилитися до обрію. Можливо, їй вдасться врятуватися, коли на ліс опуститься морок? Десь у підсвідомості вона розуміла, що їй від чотирьох чоловіків, тим більше тепер, коли ноги стерті до крові, втекти неможливо. Вони взуті — вона боса, вона обходить відкриті місця — вони йдуть навпростець.

Хоча Марія й була витривалою, можливо, витривалішою за них усіх, — заняття альпінізмом далися взнаки, але те, що зробив з нею той мерзотник, не пройшло дарма. Боліло внизу живота, і вона не могла бігти в повну силу. Можливо, в неї є шанс, якщо четвірка не розділиться і не спробує оточити її.

О, господи! Як це їй зразу не спало на думку? Вони дійсно могли розділитися! І, наче на підтвердження її думки, захиталися кущі — вона хотіла бігти назад, але зупинилася: з кущів з’явилася руда лисиця і кинулася навтьоки. Марія озирнулася навкруги. Нікого. Може, вони загубили її? Але надії в ту ж мить розвіяв порив вітру, що доніс голоси. По її тілу пробіг дрож. Вона кинулася в гущавину.

— Прокляття, прокляття, — бурмотів Касіус Клей. Його отруєний алкоголем та «травою» організм відмовлявся далі переслідувати жінку. — Вона здорово тренована, ця штучка! — гукнув він, зупиняючись. — Може, облишимо її?

— Вперед! — наказав Прищ. — Якщо вона втече, то сюди прийдуть менти і сплетуть нам постоли.

Прищ озирнувся і побачив, що Касіус Клей зупинився і обхопив руками дерево. Дістав пістолет:

— Ану вперед!

— А бодай би ви всі здохли! — Касіус Клей вилаявся і побрів слідом.

— Між нами різниця — хвилин десять, — додав Прищ. — Треба налягти.

Прищ не палив, що у злодійському світі вважалося дивним. В минулому він був боксером, а коли закінчив спортивну кар’єру, став охоронцем у якогось злочинного авторитета. За грати Прищ потрапив через убивство. Але навіть там, у камері, він щоранку влаштовував собі тренування. Віджимався на кулаках від бетонної підлоги, качав прес — підіймав догори ноги, тримаючись руками за грати, і на закінчення влаштовував півгодинний бій із тінню — боксирував з уявним супротивником.

Якби не витривалість Прища та не впертість Азіата, Касіус Клей з Шатлом вже давно б залишили у спокої дівку. Та зараз обидва бачили, що сила не на їхньому боці і, хоч були ледве живі, все ж пленталися слідом.

Сонце хилилося до обрію. Ліс густішав. Але час од часу вони бачили, як попереду маячить тренувальний костюм.

— Ця дурепа не здогадується зняти з себе костюм, — зауважив