Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
Коул. Скоцюблений чоловічок без зброї в руках і охоронця під боком. Його бліде обличчя спотворювала неприродна гримаса, очі ховалися за опуклими сонцезахисними окулярами, від чого він нагадував якусь велику комаху. Увесь такий із себе франт: у плащі з каптуром, з золотими ланцюгами на шиї й пишною шовковою краваткою. Вигляд у нього був радісно-божевільний, мов у якогось схибленого доктора з готичного роману, який провів на собі забагато дослідів. І, думаю, саме його очевидне божевілля (а ще те, що ми знали — він здатен чинити справжнє лихо) завадило нам кинутися до нього й роздерти навпіл. Такі, як Коул, ніколи не бувають настільки беззахисними, як здається на перший погляд.
— Де пані Сапсан? — закричав я, і в унісон зі мною зазвучали вимогливі голоси імбрин та дивних.
— Там, де їй і належить бути, — відповів Коул. — Зі своєю сім’єю.
Рештки димної хмари вітром винесло з табору за його спиною, і ми побачили Бентама та пані Сапсан у подобі людини, але її тримав у лапах Бентамів ведмідь. Її очі горіли від люті, але вона розуміла, що не варто опиратися, коли тебе схопив ведмегрим з гострими кігтями й поганим характером.
Скидалося на те, що ми знову потрапили в нічне жахіття, яке переживали знову й знову. Пані Сапсан знову викрали, цього разу Бентам. Він стояв трохи позаду ведмедя, опустивши очі, наче соромився зустрітися з нами поглядом.
Шоковані й гнівні крики пронеслися натовпом дивних та імбрин.
— Бентам! — крикнув я. — Відпусти її!
— Ти чортів зрадник! — вигукнула Емма.
Бентам підняв голову і подивився на нас.
— Ще буквально десять хвилин тому, — бундючним тоном промовив він, — я був вам відданим. Я вже давно міг віддати вас братові, але не зробив цього. — Звузивши очі, він зиркнув на пані Сапсан. — Альмо, я вибрав тебе, бо вірив… наївно з мого боку, звісно… що коли я допоможу тобі та твоїм вихованцям, ти нарешті зрозумієш, як несправедливо ти до мене ставилася й залишиш минуле в минулому, забувши про наші колишні незгоди.
— За це ти довіку скнітимеш у Безмилосердному проваллі! — закричала пані Сапсан.
— Я вже не боюся твоєї жалюгідної маленької ради, — заявив Бентам. — Ти більше не триматимеш мене під замком. — Він стукнув ціпком об землю. — Пі-Ті, намордник!
Ведмідь затулив пані Сапсан обличчя лапою.
Широкими кроками Коул рушив до брата й сестри, розкриваючи обійми. На його обличчі квітнула посмішка.
— Бенні зробив вибір — він буде себе відстоювати. І я, наприклад, його вітаю! Нема нічого кращого за возз’єднання родини!
Та раптом якась невидима сила потягла Бентама назад. Біля його горла сяйнуло лезо ножа.
— Нехай ведмідь відпустить пані Сапсан, бо заріжу! — прокричав знайомий голос.
— Це Мілард! — охнув хтось із нашого натовпу.
Так, то був Мілард — без одягу, невидимий. Бентам перелякався на смерть, але Коула це, здавалося, лише роздратувало. З глибоких надр свого плаща він витяг старовинного револьвера й націлив його в голову Бентамові.
— Відпустиш її — і тебе вб’ю я, братику.
— Ми ж уклали пакт! — запротестував той.
— І коли ти піддасися на вимоги голого хлопчика з тупим ножем у руках, це буде порушенням того пакту. — Коул звів курок, підійшов до Бентама впритул, притиснув йому дуло до скроні й звернувся до Міларда: — Якщо ти змусиш мене вбити мого єдиного брата, вважай, що твоя імбрина теж покійниця.
Повагавшись якусь хвилю, Мілард кинув ножа на землю й побіг. Коул хотів було його схопити, але промазав, і Мілардові кроки віддалилися по трав’яній стежині.
Бентам заспокоївся й розрівняв зім’яту сорочку. А Коулові веселощі де й поділися. Він націлив револьвер на пані Сапсан.
— А тепер слухай мене! — гаркнув він. — Ви там, на тому боці мосту! Відпустіть вартових!
Вибору в них не було — мусили підкоритися. Шарон і його кузени відпустили захоплених витворів і позадкували, а витвір, що стояв на нашому боці мосту, притьмом підхопив із землі свою зброю. За кілька секунд баланс сил змінився докорінно, і от уже на юрбу дивилося чотири дула, а одне було скеровано на пані Сапсан. Коул міг робити все, що йому заманеться.
— Хлопче! — він показав на мене. — Скинь порожняка у прірву! — Його різкий голос голками проколював мої барабанні перетинки.
Я підвів свого порожняка до краю провалля.
— Накажи йому стрибнути!
Виходило так, що вибору в мене не лишалося. То була б жахлива втрата, але, мабуть, воно й на краще: порожняк дуже страждав, з його ран витікала чорна кров і збиралася під ногами. Він би однаково не вижив.
Я зняв його язик зі свого поясу й зліз на землю. Я вже достатньо зміцнів, щоб стояти на своїх двох, а от порожняк стрімко слабшав. Щойно я спустився з його спини, він неголосно застогнав, втягнув язики до рота й став на коліна. Він готовий був принести цю жертву.
— Не знаю, ким ти був, але спасибі тобі, — сказав я. — Я певен, якби ти колись став витвором, то був би не зовсім поганим.
На цих словах я вперся ногою йому в спину й штовхнув. Порожняк полетів уперед і без звуку зник у туманній безодні. А за кілька секунд я відчув, як його сигнал зникає з моєї свідомості.
Витвори з протилежного боку мосту перебралися до нас на порожнякових язиках, але якби я втрутився, то життя пані Сапсан знову опинилося б під загрозою. Оливку забрали з неба, грубо смикаючи за мотузку. Вартові заходилися зганяти нас у щільну групу, якою легко було б керувати. Потім Коул наказав, щоб привели мене, і один з вартових виволік мене з натовпу.
— Живим нам потрібен тільки він, — повідомив Коул своїм охоронцям. — Як доведеться стріляти, то тільки по колінах. А щодо решти… — він навів револьвер на людей, що збилися в купку, й вистрелив. Юрба сахнулася, пролунали крики. — Стріляйте куди схочете!
Він розвернувся, розвівши руки, наче якась приземкувата балерина. Я вже ладен був кинутися на нього, видряпати йому очі, хай там що буде далі, але в моєму полі зору виник револьвер із довгим дулом.
— Ні, — односкладово буркнув мій охоронець, широкоплечий витвір з блискучою лисою головою.
Коул випустив кулю в повітря й закричав, вимагаючи тиші. Усі голоси змовкли, крім схлипувань того, в кого він влучив.
— Не плачте! Я вам, люди, пропоную угоду, — звернувся він до натовпу. — Сьогодні історичний день. Ми з братом влаштуємо урочисту кульмінацію своїх новаторських зусиль, які тривали ціле наше життя. Ми коронуємо