Чужа гра - Сергій Ухачевський

Смик від'їв черевце, обличчя стало, таким, ніби бджоли покусали. Худим сангвініком залишався Куля, мав респектабельний вигляд, одягався дорого, зі смаком.

— Це втішає, — вирішила Ірина. — Ви не проти, щоб я сказала слово?

— Говори, — погодився Князь.

— Треба Ангела витягувати. З його головою… Варто обрати нову стратегію війни. Ми повинні йти у владу, як це зробили «гремліни». І не на містечковому рівні, а в уряд, парламент. Тоді нас будуть боятися. Можливості є: Краснов це — шалені гроші, Горпищенко — Нафтогазпром. Не варто воювати з Бацилою та Циганом. Хай їх розривають менти.

— Правильно, — погодився Куля, — тоді нам не доведеться ховатися по чужих світах!

— Ми бідні, щоб пертися в олігархи, — зітхнув Смик. — Два мільйона общакових…

— Треба збити наші капітали в один, притягнути гроші Краснова, Гаркавого, Шарика, а потім створити або купити, як «гремліни», якусь партію. Скоро горілчаний завод буде наш. Ми — сила, просто ще не усвідомили цього…

Князь почухав потилицю і промовив:

— І коли тобі в голову приходять такі думки?

— Коли дві години теліпаєшся в літаку, на кожній ямі від страху прощаючись з життям, не таке вигадаєш, — посміхнулася.

— Якщо треба буде розв'язати складне питання, посадимо тебе у літак і відішлемо до Аргентини, — засміявся Князь.

Астаф’єви потрапили до лікарні наступного дня по тому, як там опинився Кіркуєв. Невідомі зустрічали їх під під'їздами і лупцювали до втрати свідомості носаками черевиків, аж потріскала шкіра. Після цього Валентин місяць мочився кров'ю і ходив на милицях. Мишкові наклали не менше сорока швів. Сашкові зламали руки. Спільники не уявляли, чия це робота. Могли покарати люди Петька, якому доніс Бацила про розмову з Валентином. Міг Сєнцов з профілактичною метою; Мойша за провал у Нагірній.

Брати мріяли знайти винуватців, а Валентин занепав духом. Самотньо і боляче. Біля нього нікого немає. Єдина відрада — сестри. Надійці на операцію треба сто п’ятдесят тисяч доларів. Сєнцов відмовився позичити і підбивав Кіркуєва «опустити» Ірину.

Постала в душі така туга за Оленкою, що не піддавалась логіці. Знав, що вона принижена, викинута на вулицю; що її били, ґвалтували, використовували як попільничку. Хіба хтось наказував їм таке виробляти?! І водночас хотілося розрядити пістолет, їй в обличчя! Протилежні почуття рвали серце — відчув, що здатний вибачити їй усе! Уявити не міг, що належатиме іншому. Здалося, що більше не ревнує, але Оленка не вибачить. Мости спалено.

Одного дня Валентина викликав Максимів, приїхавши у справах в Чорнопіль. Був у доброму гуморі.

— Сподіваюся, після цього в Чорнополі не буде розборок? — запитав.

— Наші тут ні при чому, працювали менти.

— Ти надто високої думки про себе… На разі мене цікавить інформація про твій вояж до Москви.

— Я говорив, що зав’язав… Якщо вам доповіли про поїздку, мали сказати, що летів із сестрою і водив її по лікарях.

— Що кажуть московські гіппократи?

— На операцію треба сто п'ятдесят тисяч.

— Невже в тебе немає таких грошей?

— У цій дірі багато не заробиш.

— Чому московські друзі не фінансують?

— Жлоби…

Кіркуєв вийшов з УБОЗу і побачив на подвір’ї «джип» Ірини. Терміново наказав нишпоркам постежити, хто і куди на ньому поїде. Увечері дізнався — Максимів! Після цього пішов у лікарню до Астаф’євих і сказав:

— Будем мочить!

— Мента-а?! — здивувався Мишко. — Нам тада бистренько сплетуть лапті на тот свєт!

— Максимов потянет за Князем.

— Нє, — заявив Сашко, — на мента нє пайду.

— Пойдешь, куда скажу!

Валентин вийшов, роздратований. Тепер наїжджати на Ірину було небезпечно — за нею Максимів. Перед ним — тупик. А гроші потрібні.

Раптом телефонний дзвінок, — нишпорки:

— Максимів у кафе зі Шлапаком. Що робити?

— Отлупите пидера для профилактики! — та схаменувся: — Нет, пусть живет, он — видная фигура…

Роз’єднав зв’язок і оглядівся — йшла весна, несподівано тепла і духмяна. Цвіли каштани, у в’язкому повітрі зависла тиша, здавалося, що в неї можна забивати цвяхи. Повторювався одвічний цикл життя… А у нього все пішло шкереберть — життя втратило будь-який сенс. З-під ніг вибито землю.

Минулого року у такий час гуляв по Києву з Оленкою. Це були незабутні відчуття. Хрещатик як вимер, на душу зійшов блаженний спокій — попереду лежало майбутнє. А тепер його не було. Захотілося напитися, «зняти» за десятку брудну повію, нанюхатися якогось дурману і про все забути!

Зайшов у «Зустріч». Накурено, важкий дух перегару, дешевих жіночих парфумів, кухні; відтягувався, як міг, середній клас. Замовив коньяку. Метнув гнівний погляд у сторони, але відвідувачі запобігливо опускали голови. У куточку, ховаючись за спиною якогось чоловіка, сидів Шлапак. Валентин, взявши коньяк, попрямував до нього.

Роман зіскочив з місця і вибіг до іншої зали, а потім — на вулицю. Вечірній, що сидів з ним, прокоментував: «Понос, навєрноє. Прицьом оцєнь сільний».

Шлапак дременув по алеї до зупинки таксі. Таксисту наказав їхати на стару квартиру. Тут, упавши на ліжко, увіткнувся головою в подушку і заплакав. У нього було все гаразд з кар’єрою, планував придбати житло в Києві, мав надію на машину, що обіцяв Кірцун. Складав долар до долара, витрачав мало, випивав тільки на дурняк.

Але життя не складалося. Пробував навести контакти з Оксаною, — вона не хотіла з ним говорити. Сина свого так і не побачив. Колишні друзі, з якими намагався поновити стосунки, теж відмовилися зустрічатися. Усі крім Вечірнього.

Роман, самотньо