Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

– Це не була брехня!

– Достатньо одного мого слова. Одного дзвінка до окружної прокуратури…

А втім, вона нікуди не телефонувала. Що ж стримувало? Наша давня дружба? Чи таки повірила мені?

Раптом тихенько заграла музика, і Пейдж опустила погляд на радіоприймач на поясі.

– Що це? – поцікавилася я.

Цю мелодію я вже колись чула з їхнього вікна, коли стояла тут раніше. Музика зненацька замовкла.

Пейдж подивилася на мене похмурим поглядом.

– Іграшка в колисці. Мушу повертатися додому, дитина прокинулася.

Я була приголомшена. Радіоприймач затріскотів, звідти почулося «ма-ма-ма», тоді клацання кнопки – і музика заграла знову, повернувши мене в той день після публікації статті, коли я з неабиякою цікавістю зазирала в це саме вікно.

– Забирайся до біса, Ліє! Ще раз тебе побачу, викличу поліцію.

Але я стояла як укопана. Коли я стовбичила тут пів року тому й побачила Арона, який гойдався на мотузці, з їхнього вікна звучала та сама мелодія. Дитина раз у раз натискала на іграшку в колисці. Дитина була вдома, у своєму ліжечку. Пейдж того дня взагалі не виходила з нею гуляти після роботи, як зазвичай…

Пейдж глянула на мене, на будинок – вона не знала, що я тоді була тут. Не знала, що означали для мене ті звуки, на що вказували.

– Пейдж, – озвалася я.

Здається, я нарешті збагнула, чому вона так і не подала на мене до суду.

Вимагала адвоката. Відмовилася спілкуватися.

Якщо вона настільки мене терпіти не могла, що виклопотала судовий припис, заборонивши наближатися до свого будинку та місця роботи, якщо я зруйнувала їй сім’ю та життя, підштовхнула своєю брехнею Арона до самогубства – якщо вона справді вірила, що я в усьому винна, чому проти мене не була порушена справа?

– Ще раз потрапиш мені на очі, я не вагатимуся, – сказала вона. – Присягаюся.

Пейдж підіймалася сходами назад до своїх дверей, до свого життя, до своєї дитини, яка щойно прокинулася. Я спостерігала, як вона ступає тими самими сходами, тримаючись рукою за поруччя. Спостерігала, як вона йде від мене.

За словами поліції, Пейдж виявила тіло Арона, коли повернулася того вечора з дитиною додому після прогулянки. Але це брехня – вона була тут, у цьому будинку, коли я побачила, що Арон повісився. Вона нікуди не виходила.

Боже мій, Пейдж, що ти накоїла?

Можливо, вона була десь в іншій кімнаті й не знала, що відбувається. Можливо, вигадала легенду для поліції, щоб уникнути виснажливого процесу розслідування. А може, тут щось більше…

Відкрита кримінальна справа знищила б і її. Зруйнувала б звичний спосіб життя. Рахунок із її заощадженнями був прив’язаний до його імені. Вона б заплямувала своє ім’я та Арона.

Або ж вона про все знала. Можливо, десь глибоко в душі підозрювала Арона. Можливо, теж картала себе за те, що не реагувала, поки він стільки років безкарно поповнював список жертв новими дівчатами. І тепер нарешті з’явилася нагода діяти.

Виклопотала проти мене судовий припис, щоб обґрунтувати свою заяву.

Використала отриману від мене інформацію. Таблетки, які я знайшла, належали Арону, я це знала напевно. І в нього обов’язково був якийсь запас.

Він підсипав їх до мого напою й чекав, поки знепритомнію. Спробував інсценізувати самогубство, – розповідала я їй.

Мутний осад на дні його келиха з-під вина – щоб легше відійти.

Або.

Щоб знесилити, затуманити розум, щоб не зміг опиратися. А той майстерний вузол на мотузці Пейдж уміла зав’язати, адже проводила літо на яхті своєї родини.

Коли я стояла навшпиньках, заглядаючи в їхнє вікно, я чула ту саму повторювану мелодію – того вечора Пейдж була вдома. Немовля лежало в своєму ліжечку, Пейдж була вдома, коли Арон висів на мотузці, легенько погойдуючись назад і вперед.

Поліція вважала, що я вигадала Еммі, висмоктала з пальця, створила потрібний для себе образ. Але раптом завісу відсунули, і я побачила за лаштунками всіх, поки вони ще не встигли надіти маски.

Я вважала їх не такими, якими вони були насправді. Я думала, що Ноа був кмітливим, а Ребека – щасливою. Що Арон був страшною потворою, а Пейдж надто наївною чи засліпленою, щоб це побачити. Я відкинула своє життя й, роздавши ролі, створила собі людей такими, якими хотіла їх бачити.

Розділ 36

Я стояла коло машини на підземній стоянці, навколо було тихо й темно. Вагалася, чи варто повертатися до будинку, який мені не належав, до міста, де мене ніщо не тримає.

А може, залишити все позаду? Життя, яке тільки-но почала для себе будувати; купку людей; відкрите розслідування.

Ні, я б не змогла. Навіть зараз.

Я не зможу кинути розпочате на півдорозі. Щось таки мене там тримало. І цим я відрізнялася від неї.

Я вирушила додому, їхала крізь ніч, зупинялася лише заправитися та забігти до вбиральні, лише в людних та освітлених місцях. Коли я дісталася межі нашого містечка, займався світанок. Сьогодні я ще могла не виходити на роботу.

Поки я їздила, хтось побував біля будинку. На ґанку стояв горщик із невеличкою квітучою рослиною. Пурпурові пелюстки – щойно розпустилася. Я занесла горщик усередину, дивуючись, як рослина пережила нічні заморозки. Поставила горщик на кухонному столі, гадаючи, хто ж міг його залишити і що хотів цим сказати.

Зателефонувала Кайлу, досі розглядаючи квітку в горщику.

– Лія? – почулося в слухавці, поки я ще не встигла нічого сказати.

– Привіт, я тебе розбудила?

– Де ти була? – запитав він. – Я заїжджав до тебе. Намагався додзвонитися. Вже думав, що ти зібрала речі й поїхала.

Я знову глянула на квітку на столі, гадаючи, чи, бува, не Кайл її тут залишив.

– Я їздила до Бостона, – сказала я.

– Навіщо?

– Хотіла знайти її. З’ясувати, хто Еммі насправді.

– І як? Вдалося?

Я на мить замовкла.

– Я дізналася, що вона водила мене за носа ще тоді. Що я не маю доказів на свій захист.

– Потрібно лише розповісти правду. Все буде добре, якщо ти просто…

– Я вже розповіла правду тоді, Кайле. Розповіла тоді – і вона зруйнувала мені життя.

– Про що ти…

– Кайле! Я не хочу цього робити. У мене є для тебе певна інформація. Зустрінемося біля дому Бетані, гаразд? Ти знаєш, де це?

–