Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
— Це була тітка Шарлотта. Вона пропонує за двадцять хвилин зустрітися нашій веселій команді за сніданком. Гадаю, їй не терпиться дістатися у Цукрові Пригірки й почати там перевірку столового срібла.
— Окей.
— Також вона повідомила, що ліжко було занадто жорстким, і через поролонові подушки їй довелося прийняти протиалергійну пігулку.
— Угу-угу. Джейні, а комп’ютер Олівії так і залишився в її домі в Цукрових Пригірках?
— Звичайно. У кімнаті, яку вона використовувала як кабінет.
— Ти можеш замкнути ту кімнату, щоб вони до неї не заходили?
Вона мовчить, зайнята роздивлянням свого бюстгальтера, застигнувши на мить у цій позі, з ліктями, відставленими назад, — архетип жінки.
— До біса це. Я просто накажу їм нічого там не чіпати. Я не збираюся дозволяти цій жінці мене затюкувати. А як щодо Холлі? Ти бодай щось розумієш з того, що вона каже?
— Я думав, на вечерю вона була замовила собі ніжбугель, — признається Ходжес.
Джейні падає в крісло, в якому він знайшов її вночі заплаканою, тільки цього разу вона сміється:
— Любий, ну, ти й поганющий детектив. Що в даному сенсі означає добрий.
— Коли похоронні процедури закінчаться і вони поїдуть…
— Найпізніше в четвер, — каже вона. — Якщо вони залишаться надовше, я їх повбиваю.
— І жодний суд присяжних на землі не визнає тебе винною. Коли вони поїдуть, я хочу привезти свого друга Джерома, щоб він подивився той комп’ютер. Я привіз би його раніше, але…
— Вони не даватимуть йому спокою. І мені.
Ходжес, думаючи про яскраві й чіпкі очі тітки Шарлотти, з цим погоджується.
— А хіба там зберігається щось після «Блакитної Парасольки»? Я гадала, там усе зникає, коли ти виходиш з цього сайту.
— Та не «Блакитна Парасолька Деббі» мене наразі цікавить. Мене цікавлять привиди, яких твоя сестра чула ночами.
— 26 —
Коли вони вже йдуть до ліфта, він питає в Джейні про те, що турбувало його відтоді, як вона зателефонувала йому вчора після полудня.
— Ти думаєш, це ті розпитування про Олівію довели до інсульту твою матір?
Вона з нещасним виглядом знизає плечима.
— Хто може це знати. Вона була вже дуже старою — щонайменше років на сім старша за тітку Шарлотту, здається, — а постійний біль доволі сильно її надсаджував. — А потім, знехотя: — Це могло зіграти якусь роль.
Ходжес проводить долонею собі по наспіх причесаному волоссю, знову його куйовдячи.
— Ох, Господи-Ісусе.
Дзвякає ліфт. Вони заходять усередину. Вона обертається до Ходжеса й хапає його за обидві руки. Слова її швидкі, нагальні:
— Ось що я тобі скажу, тим не менше. Якби мені довелося робити це знову, я все одно зробила б так само. Мама прожила довге життя. Оллі, з іншого боку, заслуговувала бодай ще на кілька років. Вона не була несамовито щасливою, але з нею було все гаразд, поки той сучий син не взявся за неї. Це… це, як та зозуля. Вкрасти її машину й використати її, щоб убити восьмеро людей і я не знаю скількох іще покалічити, було для нього недостатньо, авжеж? О, ні. Він схотів украсти ще й її розум.
— Отже, ми сунемо вперед.
— Чорти забирай, саме це ми робимо. — Її пальці ще міцніше стискають його долоні. — Це наш обов’язок, Білле. Ти це розумієш? Наш.
Він не зупинився б у будь-якому випадку, він уже прикусив краєчок, але цю запальність у її словах приємно чути.
Двері ліфта відчиняються. Холлі, тітка Шарлотта й дядько Генрі вже чекають у вестибюлі. Тітка Шарлотта обдивляється їх своїми доскіпливими воронячими очима, ймовірно, дошукуючись ознак того, що старий напарник Ходжеса називав «свіжойобаним виглядом». Вона питає, що змусило їх так надовго затриматися, потім, не чекаючи на відповідь, оголошує, що сніданкове меню виглядає дуже вбогим. Якщо вони сподівалися замовити омлет, їм не пощастило.
Ходжес думає, що попереду в Джейні Паттерсон кілька дуже довгих днів.
— 27 —
Як і попереднього дня, в неділю сонячно, зовсім по-літньому. Як і попереднього дня, Брейді розпродується вже під четверту годину, щонайменше за дві години до наближення часу вечеряти, коли парки починають пустішати. Він думає, чи не подзвонити додому, спитати, що б хотілося його матері на вечерю, та потім вирішує купити щось на винос «У Довгого Джона Сілвера»[243], зробивши їй сюрприз. Вона любить «Лангостіно лобстер»[244].
Як з’ясовується, натомість Брейді стає тим, хто отримує сюрприз.
Він заходить у будинок з гаража й вітання: «Агов, мам, я вдома» завмирає в нього на губах. Цього разу вона не забула вимкнути духовку, але запах підгорілого м’яса, яке вона смажила собі на обід, висить у повітрі. З вітальні чуються якісь приглушені барабанні звуки й дивне, клекотливе квиління.
На одній з передніх конфорок стоїть глибока пательня з довгою ручкою. Він зазирає до неї і бачить крихти пересмаженого фаршу, що здіймаються із плівки застиглого жиру, наче маленькі вулканічні острови. На робочій стійці стоїть напівпорожня пляшка «Столичної»[245] і банка майонезу — єдиного соусу, яким вона завжди присмачує собі біфштекси.
Поплямовані маслом пакети з привезеною їжею випадають у Брейді з рук. Він цього навіть не помічає.
«Ні, — думає він. — Такого не може бути».
Тим не менше, все саме так. Він навстіж відчиняє дверці кухонного холодильника — й ось він, на верхній полиці лежить пакет з отруєним м’ясом. Тільки тепер м’яса в нім залишилася половина.
Він ідіотськи тупиться на нього очима, думаючи: «Вона ніколи не перевіряє міні-холодильник у гаражі. Ніколи. Він мій».
За цією приходить наступна думка: «Звідки ти знаєш, що вона перевіряє, коли тебе тут нема? Цілком можливо, що вона нишпорила у всіх твоїх шухлядах і зазирала під твій матрац».
Той клекотливий плач долітає знов. Брейді біжить до вітальні, ударом ноги посилаючи один із пакетів з «Довгого Джона Сілвера» під кухонний стіл і залишаючи відчиненими дверці холодильника. Його мати правцем сидить на дивані. Вона у своєму шовковому блакитному піжамнім костюмі. Курточка заляпана посмуженими кров’ю кавалками блювотиння. Живіт у неї випнувся, напружуючи ґудзики; це живіт жінки на сьомому місяці вагітності. Волосся стирчить навкруг її пергаментно-блідого обличчя, немов воно розлетілося від якогось дикого вибуху. Ніздрі в неї забиті кров’ю. Очі вибалушені. Вона його не бачить, чи то так йому спершу здається, але потім вона простягає руки.
—
