Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

— Алло?

— Ти в себе ніколи не перевіряєш повідомлення, Білле? — на лінії Джейні.

Йому в голові зринає сказати їй, що в його мобільному сів акумулятор, але ні в якому разі не годиться брехати на початку стосунків, навіть такого роду, як «один день за раз». Голос у неї зморений і захриплий, немов вона перед цим кричала. Або плакала.

Він сідає.

— Що трапилося?

— У моєї матері вранці стався інсульт. Я в меморіальному шпиталі округу Ворсо. Це найближчий до «Сонячних акрів».

Він скидає ноги на підлогу.

— Господи, Джейні. З нею дуже погано?

— Погано. Я вже подзвонила своїм: тітці Шарлотті у Цинциннаті й дядькові Генрі в Тампу[231]. Вони обоє виїжджають. Тітка Шарлотта обов’язково притягне разом з собою й мою кузину Холлі. — Вона сміється, але нема веселощів у тому сміху. — Звісно ж, вони приїжджають… та стара приказка про те, що гроші притягують.

— Ти хочеш, щоби я приїхав?

— Звичайно, хоча не знаю, як я пояснюватиму тебе їм. Я не зумію надто добре відрекомендувати тебе як того чоловіка, з яким я застрибнула до ліжка майже відразу, як з ним познайомилася, а якщо я скажу їм, що найняла тебе розслідувати смерть Оллі, ця новина ще до настання півночі з’явиться в «Фейсбуку» на сторінці котрогось із дітей дядька Генрі. Коли йдеться про пліткування, дядько Генрі гірший за тітку Шарлотту, хоча обидва не належать до зразкових довірених осіб. Принаймні Холлі просто чудернацька. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Господи, мені дійсно так потрібне зараз чиєсь дружнє обличчя. Я роками не бачилася з Шарлоттою й Генрі, ніхто з них не з’явився на похороні Оллі, і вони не докладали жодних зусиль, щоби якось цікавитися моїм життям.

Ходжес обдумує почуте, і потім каже:

— Я твій друг, от і все. Я був працював в охоронній компанії «Невсипущі» в Цукрових Пригірках. Ти познайомилась зі мною, коли приїхала інвентаризувати речі своєї сестри й займатися заповітом разом із тим адвокатом. Чамом.

— Шроном. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Це може подіяти.

Воно подіє. Коли йдеться про плетиво історій, ніхто не зробить цього з чеснішим обличчям, ніж коп.

— Я виїжджаю.

— Але… хіба в тебе нема зараз справ у місті? З розслідуванням?

— Нічого такого, що не могло б зачекати. У мене забере годину, щоб дістатись туди. З суботнім дорожнім рухом, можливо, й менше.

— Дякую тобі, Білле. Усім своїм серцем. Якщо мене не буде у вестибюлі…

— Я тебе знайду, я досвідчений детектив.

Він вставляє ступні у туфлі.

— Я думаю, якщо ти їдеш, то варто захопити з собою переміну одягу. Я вже орендувала три номери в «Холідей Інн» на цій же вулиці. Я зніму ще один для тебе. Переваги володіння грішми. Не кажучи вже про платинову картку «Амекс».

— Джейні, мені легко буде повернутись машиною до міста.

— Звичайно, але вона може померти. Якщо це трапиться сьогодні вдень або вночі, мені дуже потрібен буде друг. Для… розумієш, для…

Сльози переймають її, і закінчити вона не в змозі. Ходжесу цього й не треба, тому що він розуміє, що вона хотіла сказати. Для приготувань.

За десять хвилин він уже в дорозі, прямує на схід, в бік «Сонячних акрів» і меморіального шпиталю округу Ворсо. Він гадав побачити Джейні в почекальні відділення інтенсивної терапії, але вона надворі, на стоянці, сидить на бампері машини швидкої допомоги. Коли він зупиняється поряд з нею, вона сідає до його «Тойоти», і один погляд на її змарніле обличчя й запалі очі каже йому все, що потрібно знати.

Вона тримається, допоки він не ставить машину на парковці для візитерів, а потім уже не витримує. Ходжес бере її в обійми. Вона розповідає йому, що Елізабет Вортон відійшла з цього світу о чверть по третій за центральним літнім часом.

«Майже в цей самий час я якраз взував туфлі», — думає Ходжес і обнімає її міцніше.

— 23 —

Сезон «Малої ліги»[232] в повному розпалі, й Брейді проводить решту цього суботнього дня в МакГінніс-парку[233], де на трьох полях ідуть відбіркові матчі. Післяполудень теплий і справи тут жваві. Купа твінібоп-дівчаток прийшли подивитися, як виборюють перемогу їхні брати, і здається, єдине, про що вони балакають, стоячи в черзі за морозивом (чи то єдине, що чує Брейді з їхніх балачок) — це майбутній концерт «Довколишніх» у МАКу. Здається, що всі вони збираються туди піти. Брейді вже вирішив, що він також піде. Треба лише докумекати, яким чином йому потрапити всередину одягненим у свій спецжилет — той, що начинений підшипниковими кульками та блоками пластикової вибухівки.

«Мій фінальний уклін, — думає він. — Заголовок на віки».

Ця думка покращує йому настрій. А заразом і те, що він розпродав геть увесь свій товар — під четверту годину розійшлися навіть бруски «СокоВита»[234]. Повернувшись на фабрику морозива, Брейді віддає ключі Ширлі Ортон (яка, здається, ніколи звідси не йде) і питається, чи не міг би він помінятися з Руді Стенховпом, котрий виїжджає в неділю у денну зміну. Неділі — звісно, якщо погода сприятлива — клопітні дні, коли три фургони Льоба опрацьовують не лише парк імені МакГінніса, але й інші чотири великих міських парки. Брейді доповнює своє прохання чарівливою хлопчачою посмішкою, яка завжди невідпорно діє на Ширлі.

— Іншими словами, — каже Ширлі, — ти бажаєш два вихідних дні підряд.

— Ти все правильно розумієш.

Брейді пояснює, що його мати хоче з’їздити до свого брата, а це значить, треба буде переночувати там одну, а можливо, й дві ночі. Звичайно, нема ніякого брата, а якщо доходить до подорожей, єдина, в яку тепер цікаво вирушати його матері — це турне по мальовничих місцях, яке веде її від дивана до домашнього бару й назад на диван.

— Я певна, Руді скаже окей. Хочеш сам йому зателефонувати?

— Якщо він почує цю пропозицію від тебе, вважай, справу вирішено.

Ця сучка хихоче, від чого акри її плоті приходять у доволі тривожне хвилювання. Вона робить дзвінок, поки Брейді перевдягається у своє нормальне вбрання. Руді щасливий віддати Брейді свою недільну зміну