Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Брейді робить свою справу в «Садовому світі Небесного Шляху» й відразу розуміє, що з його боку це був правильний вибір. Приміщення тут величезне, і в цей суботній день пізньої весни воно вщерть набите покупцями. У відділі пестицидів до візка, у якому для маскування вже лежать добрива, насіння, мульча та садові грабельки з коротким держаком, Брейді кладе дві бляшанки засобу «Ховрах-геть». Він розуміє, це божевілля — особисто купувати отруту, коли він замовив точно таку ж, і вона вже за кілька днів прийде на його безпечну, анонімну поштову адресу, але далі чекати він не в змозі. Абсолютно не в змозі. Можливо, він не зможе отруїти собаку тієї ніґґерської сім’ї аж до понеділка — нехай це станеться навіть у вівторок чи й у середу, — але вже зараз він мусить бодай щось робити. Йому потрібно відчувати свій… як там про це сказав Шекспір? Опір морю лиха[223].
Він стоїть у черзі зі своїм візком, повторюючи собі, що, якщо касирка (теж якась копчена, це місто потопає від них) щось скаже про «Ховрах-геть», навіть щось цілком невинне, типу: «Цей засіб насправді дієвий», він відмовиться від свого плану. Надто великі шанси на те, що його запам’ятають і ідентифікують: «О так, той був таким нервовим молодиком з садовими грабельками й отрутою проти ховрахів».
Він думає: «Може, мені варто було одягти темні окуляри. І я зовсім б не виділявся, тут у них половина таких людей».
Тепер уже пізно. Свої «Рей-бени»[224] він залишив біля «Березового Пагорба», у своєму «Субару». Все, що він може зараз зробити, це стояти у черзі до каси, наказуючи собі не пітніти. А це те саме, що наказувати комусь не думати про блакитного полярного ведмедя.
«Я звернула на нього увагу тому, що він пітнів», — скаже поліції ця копчена касирка (як то здається Брейді, родичка Батула-пекаря). А ще тому, що він купував отруту проти ховрахів. Ту, що зі стрихніном.
У якийсь момент він було мало не втік, але тепер уже не тільки попереду, а й позаду нього стоять люди, і якщо він виломиться з черги, хіба люди на це не звернуть увагу? Хіба вони не здивуються…
Легенький поштовх у спину:
— Твоя черга, друже.
Позбавлений вибору, Брейді котить уперед свій візок. На його дні аж кричать жовтим бляшанки «Ховрах-геть»; для Брейді вони істинного кольору божевілля, і так воно й має бути. Бути тут — це суто божевілля.
А тоді йому приходить заспокійлива думка, така, що втішає, як прохолодна долоня, покладена на розпалений гарячкою лоб: «Наїхати на тих людей проти Міського Центру було навіть більшим божевіллям… але ж мені те легко минулося, хіба я не такий?»
Так, і це йому легко минеться. Копчена проводить його покупки під сканером, навіть не поглянувши на нього самого. Не піднімає вона на нього очей і тоді, коли питається — платитиме він готівкою чи карткою.
Брейді платить готівкою.
Він не до такої міри божевільний.
Повернувшись до «фольксвагена» (він запаркував його між двома вантажівками, де флуоресцентна зелень «Жука» майже зовсім не впадає в очі), Брейді сидить за кермом, роблячи глибокі вдихи, поки серцебиття в нього знову не стає розміреним. Він думає про свій нагальний шлях попереду, і це заспокоює його ще більше.
Найперше Оделл. Це псисько здохне жахливою смертю, і жирний екс-коп розумітиме, що це його вина, навіть якщо цього не знатимуть Робінсони. (З суто наукового інтересу Брейді було б цікаво побачити, чи Дет-Пенс зізнається. Він гадає, що той цього не зробить.) По-друге, сам Ходжес. Брейді подарує йому кілька днів, щоб помаринувався у своїй провині, а там хтозна. Можливо, він вибере самогубство врешті-решт. Хоча, мабуть, ні. А отже, Брейді його вб’є, метод ще мусить бути визначений. А по-третє…
Якийсь грандіозний жест. Щось таке, що будуть пам’ятати сотню років. Питання в тім, що може бути таким грандіозним жестом?
Брейді заводить двигун і настроює гівняний радіоприймач «Жука» на станцію «БАМ-100»[225], на якій кожного вікенду рок-блок вікенд. Він ловить кінець блоку, присвяченого «Зі-Зі Топ»[226] і вже мало не натискає кнопку, щоб перелаштуватися на «КІСС-92»[227], але зненацька застигає. Замість того щоб перемкнути станцію, він робить гучнішим звук. Доля говорить до нього.
Діджей інформує Брейді, що до міста з єдиним концертом приїздить найпопулярніший у країні хлопчачий бенд «Довколишні»[228] — так, так «Довколишні» гратимуть у «МАКу» наступного четверга. «Квитки на концерт уже майже всі розпродано, любі дітки, але Добрі Хлопці з «БАМ-100» притримали з дюжину квитків і, починаючи з понеділка, будуть їх роздавати парами, а отже слухайте підказку, за яким номером телефонувати та…»
Брейді вимикає радіо. Очі в нього затуманені, нетутешні, задумливі. «МАК» — так люди називають Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу[229]. Він займає цілий квартал і має величезний зал.
Він думає: «Який напрям для виступу. О Боже мій, який же це може бути виступ».
Він загадується, яка ж точно місткість «Мінго аудиторії»[230] у «МАКу». Три тисячі місць? Може, чотири? Увечері він зайде в інтернет і уточнить.
— 22 —
Ходжес у найближчій закусочній забирає сніданок (салат, замість вагомого бургера, якого так прагне його шлунок) і їде додому. Його наздоганяє приємна напруга минулого вечора і, хоча він винен Джейні телефонний дзвінок — здається, у них мається справа в будинку покійної місіс Трелоні в Цукрових Пригірках, — він вирішує, що наступним кроком у його розслідуванні буде короткий сон. У вітальні він перевіряє автовідповідач, але віконце ОЧІКУЮЧІ ПОВІДОМЛЕННЯ показує нуль. Він зазирає під «Блакитну Парасольку Деббі» і не знаходить там нічого від Містера Мерседеса. Він лягає, налаштовуючи свій внутрішній будильник на одну годину. Його остання думка, перед тим як заплющити очі, про те, що він знов залишив свій мобільний телефон у бардачку «Тойоти».
«Треба б піти його забрати, — думає він. — Я дав їй обидва номери, але вона не традиціоналістка, вона сучасна жінка, і найперше дзвонитиме на той, якщо я їй знадоблюся».
На цьому він і засинає.
Будить його традиційний телефон і, перевернувшись,
