Місто Боуган - Кевін Баррі
А вона, курча, ще в геть непоганій формі.
Зазвучав домовлений стук у двері. Вона щось гукнула у відповідь. Зайшла Дженні Цзинь. На ній був білий шкіряний комбінезон на все тіло і сріблясті гівнодави. Манюня уважно придивилася до наряду.
— Моднява, — сказала вона.
Дженні підняла пляшку мускату, виявила, що та порожня, тож натомість плюснула собі «Джона Джеймсона» з пляшки на тумбочці коло ліжка.
Випила залпом, підкурила сигару.
— Хто скаже йому новини? — спитала Дженні.
— Ти за це не хвилюйся, дитино. Ходи, наряди мене.
Дженні відсунула вбік дзеркальні двері гардеробу, почала перебирати навалені там сукні — якісь збереглися ще із втраченого часу.
— Щось вибрала, Манюню?
Манюня зітхнула.
— З тим, як карти лягли, я думаю, чи не вдягти бальну сукню до підлоги? Може, горностаєм підбиту? Таку, тіпа… як у Лани Тьорнер?
Дженні принесла сукню і розстібнула. Подаючи її, тихо спитала у своєї наставниці:
— А далі мені що робити, Манюню?
— Тобі треба просто показатися там.
Манюня взяла стару сукню й понюхала. Віддала її назад. Підняла слабкі руки над головою.
— Давай, застібни, — сказала вона, — і сповісти владі.
*
Бруківкою до Допільського мосту прямувала ціла шеренга кін-полісії.
З того боку річки долинали кпини піщаних пайкі.
Логан спостерігав і слухав з боку доків, від Забав. На якийсь час затримався перед собачими боями. Підморгнув старому букмекерові — афганцю з Висоток.
Пара бультер’єрів зійшлася у двобої, могутні мускулясті шиї напружилися, шерсть на загривку стояла дибки, пащі зчепилися, юшила кров.
— На когось ставите, містере Г.?
Логан уважно придивився до псів, важко опустивши підборіддя на долоню.
— Все одно два пенси на себе, — сказав він.
*
Димопільський завулок, вихід у дюни:
Підбиті залізом підбори на гладкій бруківці.
Двоє юнаків поволі обходять один одного.
Кожен тримає шкелп і просувається повільно, обережно.
Клац-клац, тупцяють підбори… клац… клац… клац… але повільно.
Їх просякає жовч і трутизна.
Жовч ревнощів.
Трутизна страху.
Вони обходять один одного.
А тоді випад…
Фінт…
Спотикається…
Відновлює рівновагу.
Вони кружляють.
Випад.
Фінт.
Леза шкелпів лищать у місячному сяйві й розтинають імлу.
Вони кружляють.
Вовчик-хлопчик і Далекозор.
Вони кружляють.
Ані кпинів, ані лайки, ані проклять.
Просто випад.
Фінт.
Спіткнувся.
Випростався.
Вони кружляють.
Вони кидаються.
Клинки тнуть повітря.
*
Кожного Серпневого ярмарку наставала серед ночі така мить, коли погань брала гору.
Годинник перед Жовтим домом пробив дев’ять разів, потім десять, потім одинадцять, і повітря прошило зло — різке, недобре, як убивчий крик мартинів.
Надмір мускату скисав у тельбухах.
Дим від зілля потемнів.
Дурман-люльки тільки накручували, а не помагали розслабитися.
Малолітня наволоч стискала кулаки в тугі вузли, а хвойди їх під’юджували.
— І ти, тіпа, тіки підмахуватимеш?
…по всіх завулках, і на березі, і вздовж зміїного вигину вулиці де Валери, й по обидва боки мосту спалахували сутички.
Порядні й боягузливі втікали — вулиці Нового міста давали шлях до відступу.
А решта кидалася в бій, як дикуни.
І цього року погань, за задумом, мусила запанувати за певною схемою — допільські бунти були старанно зрежисовані.
Швидко загоралися.
Здоровань Дом Ґлісон і Старигань Менніон спостерігали за бунтом із вдалої спостережної точки — гарячої ванни на даху закладу Еда «Хапка» Ленігана.
Під рукою в них було і звірозілля, і дурман-люльки, та ще й належна кількість хвойд напоготові.
Коли бійки швидко переросли в загальне побоїще, двоє чоловіків зітхнуло від розпачу та щастя.
На головній вулиці лава піщаних пайкі протистояла масовому наступу кін-полісії.
Кін-полісія пробивалася до того краю Дополя, що примикав до дюн, аби обшукати там усі заклади, ось тільки пайкі тримали кордон.
Димопільські гуляки переметнулися з розваг на насильство, і до протистояння між полісією і пайкі стали долучатися випадкові учасники. Там око виб’ють, тут вухо відкусять, тут пащу порвуть.
— І когось іще дивує, — спитав Старигань, — що в цього місця така погана слава?
Так, і вітровій знову заговорив у серпневу ніч, і свіжі орди піщаних пайкі сипонули з дюн і стали до лав своїх побратимів, вбрані у заячі шкурки, тавровані розпеченим залізом просто з горнила — абстрактні символи пайківського культу викарбувані на грудях, — і змахнули кинджалами, і занесли ланцюги, а тоді Димопільський міст перейшла полісейська підмога, і всі зауважили, що ті цмулять віскі і мускат із міхів, і звірозілля сьорбають, і завивають ритуальні співи полісейських братств, і стають лицем у лице з піщаними пайкі, рівними їм за числом, а за шалом і поготів.
— Я тобі от шо скажу, — озвався Старигань, — цей дощ надовго.
Здоровань Дом тим часом примостив собі на коліна хвойду і ніжно-ніжно розчісував їй волосся гребінцем із перловою інкрустацією на ручці, і її очі затягла пелена навіяної дурманом романтики.
— Обидві сторони добряче постраждають, містере Менніоне.
— Так, — сказав Старигань, — так Гартнетт і замислив.
*
Ґант побачив, як вона переходить 98-му площу.
Він рушив за нею.
Вона звернула спершу в один завулок, потім в інший, і озирнулась, і побачила його, але не спинилася.
— Маку!
Він провів її поглядом. Він дав їй зникнути в пітьмі за різким поворотом. Пробурмотів собі під ніс:
— Тільки не повертайся до нього.
*
— Місто злотне бла-аженним хай втіху несе, / Там, де зо-орі немов самоцвіти в вінце-еві…
*
Мандрівка Принца Гладуна Далекозора у смерть видалася прегарна. Він плив над хмарами і над дюнами, а під ним востаннє розігрувалася велична картина.
Ось місто дощу і вітру, де люто періщать зорі, а кут світла постійно змінюється і перетворюється, а ось безкрая рівнина боліт, і вогні міста Боуган теж, і вони горіли вночі Серпневого ярмарку.
*
Вовчик Станнерс сидів на кам’яних сходах, витесаних у березі річки, й обома руками затискав рану в животі, й заплющив очі, й піт виступив у нього на чолі, й бушував у Дополі неподалік бунт.
Він слухав недобрий чорний голос боуганських хвиль, що його кликали.
*
Здоровань Дом відкрив нову пляшку звірозілля й підпалив товсту самокрутку першокласної пустківської трави, добутої з самої рези пайкі.
Він примружився, щоб сфокусуватися на переміщенні бунтів:
Наступ пайкі спіткнувся об дзьоб закону, а лють пайкі підмочила рішучість полісії.
І, варто сказати, життя згасали, але життєві показники, щойно впавши, знову приходили в норму, тільки під нескінченною рівниною Пустки, під сирою
